Читати книгу - "Том 1"

обрії. Так, в алегоричній драмі «Осіння казка» (1905) поетеса наголошує, що саме у боротьбі пролетаріату вона знаходить джерело творчого натхнення:

...Нрва вступає в душу сила,

Одвага в серці будиться, як гляну На се нове життя, нову роботу.

З творчістю Лесі Українки ввійшли у вітчизняну поезію не тільки нові суспільні ідеї, а й нові морально-етичні ідеали, нове поняття краси. Йшлося не лише про соціальну проблему боротьби проти гніту й насильства, звеличувалася також краса цієї боротьби, розкривався облагороджуючий вплив її на людину. Поетеса показує, як боротьба за щастя людей збагачує їх самих, збагачує людську душу. Вимоги революції, за концепцією Лесі Українки, стають найвищими вимогами людської етики:

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

( «З подорожньої книжки» )

Це вже не просто «співчуття революції», а пряме служіння їй, вияв найблагороднішого поклику душі, голос серця.

*

Однією з важливих проблем, що їх підносила Леся Українка в своїх творах, є проблема революційного діяння. «Не знаю, як хто,— писала поетеса до М. Павлика 7 жовтня 1895 р.,— а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя». Замало знати правду, констатувати її,— треба діяти, щоб перемогла правда, треба втручатися в життя, треба творити майбутнє. Той, хто лише констатує, в кого «рука неозброєна» для дії,— терпить поразку. Адже людина не «страждаючий свідок», не пасивна іграшка подій. Людина — учасник історичного життя. Тільки в діянні вона здобуває справжню красу, найповніше розкривається в своїй людяності. Художнє слово, література є важливим засобом громадянського, революційного діяння. «Наші слова стають нашими ділами»,— писала поетеса '.

В поезії «До товаришів» (1895) Леся Українка звертається до молоді, і в голосі її чуємо докір у пасивності, надію на те, що молодь усвідомить свій громадянський обов’язок:

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?..

Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бійці сами,

А ні, то треба ж мать хоч ту сумну одвагу —

Сказать старим бійцям: не ждіть, не прийдем ми!..

Одною з найвищих людських чеснот в почуття громадянського обов’язку. До цієї теми поетеса звертається раз у раз. Так, у творі «Грішниця» (1896) смертельно поранена молода революціонерка розповідає, як її надихали друзі на боротьбу:

Невже ти будеш осторонь сидіти І споглядать, як ллється братня кров?

Ні, сором се терпіти. Наша смерть Научить інших, як їм треба жити.

Письменник, митець, який хоче служити народові, повинен робити все, щоб наблизити прийдешнє,— таке переконання поетеси. Для Лесі Українки не було дилеми: пой^^-Чи громадянин. Поет — це і є громадянин-борець, захисник народу, провісник свободи. Він не тільки відображає життя народу, а й кличе вперед, виголошує гасла боротьби: «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі» («Північні думи», 1895). Народний поет не тільки «співець страждань народу»,— він мислитель, ідейний натхненник, провидець. Бути в авангарді визвольної боротьби — така місія поета. Цим вимірюється його значення, вагомість його слова. В творі «Поет під час облоги» (1896) читаємо:

Он пісня з високого муру лунає.

По мурах одважний співець походжає.

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

У листі до І. Франка (13.1 1903 р.) Леся Українка наголошує на тому, що мета поета — підняти народ, широкі маси на здійснення визвольних завдань: «О, яке то щастя бути отим «чорноморцем», що має голос гукнути: «встань!» Що, якби я мала такий голос тут', над Лігурійським морем? Я б так гукнула, як тепер море гукає (на морі саме буря тепер) і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «встань!»...» В циклі поезій «Ритми» (1900) письменниця проголошує:

Промінням ясним, хвилями буйними,

Прудкими іскрами, летючими зірками,

Палкими блискавицями, мечами Хотіла б я вас виховать, слова!..

1 Леся Українка перебувала тоді на лікуванні в Італії.

Леся Українка дала чудові зразки наступальної поезії митця-революціонера, поетичного трибуна всенародної боротьби. Сила художнього хисту, на думку письменниці, вимірюється тим, наскільки спроможний митець своїм словом підняти народ на звершення історичних завдань.

Важливою рисою поезії Лесі Українки є її спрямованість у майбутнє. Поетеса вірить у світле майбутнє, в те, що повинні ирийти часи, які цілком змінять обличчя світу. В цьому, власне, пафос її творів. Ще в ранній своїй поезії «Мій шлях» (1890) письменниця заявила:

Коли я погляд свій на небо зводжу,—

Нових зірок на йому не шукаю.

Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,—

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Вирок своїй сучасності Леся Українка виносить з позицій майбутнього. І це був не тільки осуд старого, а й підтримка прийдешнього, утвердження його зародків. То був дар «провидіння». Науковий соціалізм, за словами М. Горького, утворив височенне інтелектуальне плоскогір’я, з висоти якого видно минуле, провідні тенденції розвитку сучасності, шляхи у майбутнє ‘. Наближаючись до наукового соціалізму, Леся Українка підіймалася на ці вершини, поетичний зір її ставав проникливим і далекосяжним. У творі «Коли втомлюся я життям щоденним...» зліт у майбутнє звучить особливо схвильовано і радісно:

...В просторі бачу я країну Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди...

Питаєш ти, що бачу я в просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомнії

Обриси майбутнього, як і реальний зміст того ідеалу, в ім’я якого потрібно змінити й обновити життя, лишалися для поетеси, особливо на перших етапах її творчості, не завжди чіткими і ясними. В цьому й полягала певна суперечність її світогляду й творчості. Разом з тим не можна не відзначити, що поривання в майбутнє у поетеси — не просто чарівна мрія,— воно органічно пов'язане з дією, з активним служінням аадля звершення прийдешнього.

1 Див.: М. Горький о литературе. Литературно-критические статьи. М., «Советскйй писатель», 1955, стор. 626.

2 Леся Українка, т, 1

17

Спрямування у майбутнє Леся Українка поєднує з величним процесом визвольної боротьби, з історією. І це зумовлює революційний аспект її ставлення до минулого. У поетеси немає ідеалізації старовини, вона осуджує будь-яке фетишизування минулого. Разом з тим відчуття органічної спорідненості з визвольним минулим в для Лесі Українки живим джерелом духовного й емоційного сприйняття досвіду народу, освяченого героїчною боротьбою за честь і гідність, за єднання народів.

У драматичній поемі «На руїнах» (1904) Леся Українка устами пророчиці Тірци закликає не ідеалізувати минуле, не закривати очей на те, що у цьому «золотому»