Читати книгу - "Фірман султана"

і ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.

І все ж він розумів, що єдиний шлях до визволення — перерізати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений поміж закованими ногами веслярів, чорною змією звивається попід лавами і не дозволяє жодному невільникові відступити від свого місця далі ніж на один крок.

Звенигора в темряві намацав кілька його ланок, підняв, поклав на коліна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Січі було вдосталь, — їх виковували в кузнях для різних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.

Та як?

Пірвати? Не перервеш І Перерубати чи перепиляти? Нічим.

Що ж робити?

Звенигора перебрав у думці десятки різних можливостей. Однак ні до чого не додумався. В безсилій злобі намотав ланцюг на обидві руки і щосили рвонув… Залізо загриміло, задзвеніло, ніби засміялося з його даремних потуг. Він кинув його собі під ноги, безсило усміхнувся в темряві зі своєї наївності і, охопивши руками голову, повалився на лаву.

Та думки точать мозок, мов шашіль дерево.

От коли б дістати шматок каменю-пісковика, — ним би можна було поволі перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дістанеш? На берег невільників не пускають. Ніхто з турків такої послуги тобі не зробить… Тож годі тішити себе марною надією!

Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір'я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам'ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.

— Сильний наш Циган, — сказав тоді малий Арсен.

— Не в силі справа, — відповів батько. — Глянь-но сюди — бачиш? — І показав обривок ланцюга.

Арсен був вражений. Ланки ланцюга в місцях з'єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.

— Чи ти ба! — здивувався тоді він. — Таке міцне залізо — а перетерлося…

— Час і залізо переїдає, сину, — відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.

В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає і залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:

— Уставайте! Та вставайте ж! Годі спати, холера б вас не побрала!

— Що трапилось, Арсене? Сніданок дають? — очамріло спитав Спихальський. — Але ще ж рано, псякрев!

Звенигора затулив йому рота.

— Тс-с-с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?

— Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба чоловіка розколошкати серед ночі? — розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.

— Нишкни, пане Мартине! — прошепотів з кутка Роман. — Дай послухати! Кажи, Арсене!

Звенигора нахилився, прошепотів:

— Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!

І Роман, і Спихальський схопили Звенигору за руки.

— Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?

— Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку — залізо об залізо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами. могли б легко розірвати?

— Ланцюг перетерти? — розчаровано прошепотів Спихальський. — О матка боска!

— Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?

Спихальський промовчав.

А Роман, напираючи по-тульському на «а», швидко заговорив:

— Іншого виходу у нас справді нема! І чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати — буду до самого ранку працювати! Та ще як! І самого чорта перетру!.. А наступну ніч Звенигора, а там — ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?

— Діло кажеш, Романе, — схвалив Звенигора. — Працюватимемо тільки вночі.

— Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? — спитав Спихальський. — Чей же не кошачі очі маємо?

— Е, якби тільки ця перешкода була найважча, — промовив Звенигора. — Зав'яжемо на сусідній ланці стьожку якусь — от і мітка! — Й одірвав від шаровар вузьку смужку.

3

Минуло літо. Непомітно прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, — натомість дедалі частіше схоплювалися пінисті буруни, і важкі бризки залітали на палубу до гребців.

Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали — аж надривалися.

«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Росії та України під Чигирином, і 150-тисячне військо великого візира Ібрагіма-паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем — силою невільницьких рук.

Назад везли поранених, награбоване на Україні багатство та ясир — живий товар.

З кінця літа, коли Ібрагім-паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

Невільникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов'язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників