Читати книгу - "...I жодної версiї!"

Вiдiрвавшись вiд цих думок, Дмитро Iванович почав далi вивчати записник.

Поряд з телефонними номерами стояли i жiночi iмена. Чоловiчих було лише три. Двiчi повторювалося i було пiдкреслено «Келя». Повторювалося й iм'я «Нiна». Потiм Коваля зацiкавив дивний запис: «Кель-Потоцький-300». Можливо, «Потоцький» було прiзвищем якогось «Келя» чи «Колi»; запис був нерозбiрливий — полковнику згадалося, що Потоцький — горезвiсно вiдомо на Українi прiзвище колишнього польського магната. "Кель?" "Кель?" Чому йому здається знайомим це слово? Дмитро Iванович напружив пам'ять. Еге, так, здаєтеся, зветься якась футбольна команда у ФРН — «Kholn». Дивна асоцiацiя! Чи не туди веде ниточка?

Наступний запис ще бiльше здивував Коваля: "Боржок «пана»! Подзвонити в Одесу. Нагадати й Келi, дружба дружбою, а тютюнець свiй!" Виходить, «Келя» — це жiноче iм'я?!

Дмитро Iванович зробив собi виписки телефонiв тих людей, iмена або прiзвища яких повторювались, вирiшивши з ними зустрiтися i поговорити насамперед.

Полковник сидiв у шинелi, не помiчаючи, що в кiмнатi дуже холодно, i тiльки коли у пальцi зайшли зашпори, вiдклав записник, потер руки i пiдвiвся, щоб зачинити вiкно. Потiм попрямував на кухню. З такого ж широкого, з подвiйними шибками вiкна, вiдчиненого ще його колегами з опергрупи, теж тягло холодом.

Покiнчивши з цим, Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: шлягери звучали тепер приглушено i гупання над головою нiби стихло.

Полковник iще раз обвiв поглядом маленьку, здавалося, звичайну кухню.

Проте кухня була дуже своєрiдною. Нi дверей, нi будь-якої завiси мiж нею i житловою кiмнатою! Це була квартира повоєнної забудови, коли за спрощеним, надекономним проектом дверей i не передбачалося. Декотрi господарi знаходили «шабашникiв» i навiшували якiсь дверцята, iншi затуляли отвiр в'єтнамськими завiсками з кольорових бамбукових паличок. А господар цiєї квартири, Антон Журавель, чомусь залишив перехiд з кiмнати у кухню вiдкритим, завдяки чому з кiмнати було видно частину кухнi: газову плиту i високий блакитний пенал. На стiнцi пенала красувалася велика кольорова реклама якоїсь закордонної взуттєвої фiрми: елегантнi жiночi черевички i чобiтки, закритi, вiдкритi, «лодочки» з маленькими каблучками i на високих «шпильках», чобiтки iз «змiйками» i без них, тоненькi, лiтнi i облямованi хутром, зимовi.

Велику частину кухнi забрали низенький столик, шевський стiльчик, перетягнутий ременями на сидiннi, поличка iз слоїками, баночками, з кольоровим воском, шилами i ножичками, увiткнутими у пази. У кутку бiля невеличкої старої швейної машини «Зiнгер» лежали рашпiлi, металевi супiнатори, обценьки, шпандер для знiмання колодок та ще якiсь iнструменти, призначення яких i назви Коваль не знав. Поряд валялося кiлька клаптiв кольорової шкiри. Дмитро Iванович вiдкрив слоїк з бiлим клеєм, почувся гострий запах ацетону. Потiм полковник узяв у кутку елегантної форми незакiнчений жiночий чобiток i, повертiвши у руках, поставив на мiсце. Було ясно, що господар перетворив кухню на майстерню, i варто було зараз Дмитру Iвановичу зачинити вiкно, як у нiй запахло ацетоном i шкiрою.

Це дивувало тому, що, крiм загиблого, нiхто у цiй квартирi не жив, а за фахом Журавель був зовсiм не швець, а молодий вчений, спiвробiтник науково-дослiдного iнституту.

Розглядаючи рекламу i дивуючись дивовижному сполученню занять господаря, Коваль зрозумiв те почуття, яке у нього з'явилося пiд час огляду квартири i яке вiн не вiдразу зрозумiв: якась невiдповiднiсть вiдчувалася в нiй — чи чогось не вистачало, чи щось було зайвим.

У кiмнатi це почуття викликало сусiдство дорогого двокасетного японського магнiтофона «Шарп», iмпортного кольорового телевiзора з приставкою iз старовинним грамофоном, увiнчаного величезною розмальованою трубою, похмурих малюнкiв нiчних химер на картинах iз бiлою, гiпсовою, грацiозною жiночою нiжкою. А у цiлiй комфортабельнiй квартирi вишукано умебльована житлова кiмната — i ось ця шевська майстерня на кухнi…

Тим часом з-за дверей, iз сходової площадки долетiв якийсь шум. Хтось пiднявся на поверх i струшував iз взуття снiг.

Коваль пiдiйшов до дверей: можливо, людина хоче увiйти до квартири Журавля?

Та нi, невiдомий порпався ключем у замку iншої квартири. Полковник вирiшив, що прийшов сусiда Журавля. А хто, як не сусiди, найкраще знають загиблого. Саме за викликом одного з них, старого iнвалiда, приїхали газiвники, а потiм i мiлiцiя.

Втiм, навряд тут сталося вбивство. Попереднiй огляд трупа судмедекспертом не виявив жодних слiдiв насильства. Вiдкрита конфорка газової плити на кухнi i майже повний чайник води на нiй, рiзкий запах газу, що буквально вдарив у нiс, як тiльки аварiйна бригада "Київгазу" вiдчинила дверi, давали пiдставу припускати, що сталося випадкове отруєння: на пiддонi ще була вода, яка вихлюпнулася з чайника i залила вогонь. Тим бiльше що Журавель був п'яний i, очевидно, заснув, забувши про чайник.

Та й жодних слiдiв убивцi! Який же це злочин, коли немає ознак насильства? Неодмiнною умовою у такому випадку повиннi бути характернi ознаки злочинної дiї — безпосередньої або й непрямої, але такої, що створила умови загибелi людини чи, зрештою, свiдомо злочинної бездiяльностi, яка може призвести до смертi.

Але нi першого, нi другого, нi третього випадку Коваль тут не бачив. I тому поки що не мiг скласти жодної версiї трагiчної подiї…

"Утiм, — думав полковник, — попереду ще детальнi висновки експертизи, конкретнiшi i точнiшi, нiж попереднi. Поживемо побачимо…"

Бiля сусiднiх дверей перестали порпатися, i Коваль зрозумiв, що людина не поспiшає вiдчинити свої дверi i увiйти у квартиру. Вона усе ще стояла на площадцi. Певно, довiдавшись вiд людей, що товпилися бiля пiд'їзду, про трагiчну подiю у домi i приїзд мiлiцiї, вона цiкавилася тим, що вiдбувається зараз у квартирi загиблого сусiди, але заглянути туди не наважилася… Нарештi, рипнувшiї дверима, невiдома людина увiйшла у своє примiщення… Коваль вийшов з квартири Журавля й опечатав дверi.

2

Коли полковник постукав у сусiднi дверi, на порозi стала невисока, чорнява молода жiнка. Дмитро Iванович одним поглядом оббiг її доладну, мiцну постать у дешевому картатому осiнньому пальтi, з якого вона до того ж, здавалось, виросла. У неї була гладенька туга зачiска, чорне, лискуче волосся затягнуте ззаду тасьмою так, що вiльною залишилася тiльки коротенька коса. Чiтко окреслене обличчя iз зсунутими чорними бровами було гарним i, незважаючи на сльози, ще не висохлi на очах, засвiдчувало характер рiшучий i вольовий.

Жiнка розгублено ковзнула поглядом по його постатi.

— Я вас слухаю.

— Полковник Коваль, — вiдрекомендувався Дмитро Iванович.

Вiн уже зрозумiв, що кроки на сходовiй площадцi належали цiй жiнцi.

— Павленко Варвара Олексiївна, — у свою чергу назвалася вона, i обличчя її вiдразу набрало якогось вiдчуженого виразу.

— Дозвольте до вас, — настiйливо вимовив Коваль i вслiд за господинею, що вiдступила в глиб квартири, увiйшов до кiмнати.

Коли полковник постукав у дверi, жiнка ще не встигла