Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

постукав тричі. Усередині панувала пустка. Там не було нічого, окрім тиші та віконної фіранки, що плавно погойдувалася у душному і застояному повітрі.

Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.

Зайшовши у хату, проминув маленьку й охайну вітальню, вузький коридор. Він ні про що не думав. Як тварина, що дослухається лише до власного інстинкту, він шукав лише кухню.

Мимохідь Дрю зазирнув у якусь кімнату і крізь прочинені двері раптом побачив там мертвого чоловіка.

Покійник був доволі похилого віку, і лежав на вбраному у чисті і білі простирадла ліжку. Видно було, що помер нещодавно. Його обличчя ще не встигло втратити своєї умиротвореності. Мабуть, він знав напевне, що надійшла його смертна година, адже був зодягнений відповідно — старий чорний костюм, вичищений і випрасуваний, чиста біта сорочка та чорна краватка.

Біля ліжка, зіперта на стіну, стояла коса. У руках покійник міцно тримав ще досі свіже стебло пшениці. Видавалося, мовби стиглий колосок важко налитий золотом.

Дрю нечутно зайшов у спальню. Його пройняв холод. Він зняв свій поношений і запилюжений капелюх і зупинився біля ліжка, дивлячись на старого.

В узголів'ї покійника, на подушці, покоївся розкритий аркуш паперу. Вочевидь, для того, щоби його прочитали. Можливо, це було прохання поховати чи викликати родичів. Силячись прочитати написане і ворушачи при цьому своїми блідими пересохлими губами, Дрю насупився.

Тому, хто стоїть біля мого смертного одра!

Будучи при здоровому і світлому глузді, але не маючи нікого на цілому білому світі, я, Джон Бур, передаю і заповідаю цю ферму, і все, що належить до неї, тому, хто прийде сюди, незалежно від його імені і походження. Від цього дня йому належить ферма і пшениця; а також коса, і всі обов'язки, що передбачені для її власника. Хай бере він це все вільно і без жодних запитань, і хай пам'ятає, що я, Джон Бур, лише віддаю, але не прирікаю. Під цим підписуюся і ставлю печатку 3 квітня 1938 року.

[Підписано] Джон Бур. Kyrie eleison[2]!

Дрю повернувся назад через увесь будинок і відчинив двері.

— Моллі, — гукнув він, — йди-но сюди! А ви, діти, залишайтеся в машині.

Моллі ввійшла. Він завів її у спальню. Жінка поглянула на заповіт, на косу, на пшеничне поле за вікном, що похитувалося під спекотним вітром. Її обличчя посуворішало, вона прикусила губу і притулилася до чоловіка.

— Все це занадто добре, щоби бути правдою. Щось тут не те.

— Удача на нашому боці, от і все, — сказав Дрю. — Буде робота, буде їжа, буде дах над головою — прихисток від негоди.

Він взяв у руки косу. Вона зблиснула, наче місяць-молодик. На лезі були викарбувані слова: «Хто володіє мною, той володіє світом». Тоді ці слова були для нього лише словами.

— Дрю, чому, — запитала Моллі, пильно вглядаючись у стиснуті в кулак пальці старого, — чому він так міцно тримає це пшеничне стебло?

У цей час гнітюче мовчання порушила метушня дітей на ґанку. Моллі важко зітхнула.

Вони вирішили оселитися у домі. Поховали старого на пагорбі і сказали над ним кілька заупокійних слів, спустилися вниз, підмели у будинку, розвантажили машину, поїли, тому що на кухні був споживок, багато споживку. Перших три дні вони нічим не займалися, хіба що доводили до ладу будинок, оглядали поля і вилежувалися в незлецьких ліжках, а тоді з подивом витріщалися одне на одного, не в змозі повірити, що все це відбувається з ними. Вони були ситими, а Дрю ще й міг навіть потішити себе після вечері сигарою.

За будинком знаходилася стайня, а в стайні — бугай і три корови. Знайшлася на обійстю і комірчина-студениця під тінистими деревами. Всередині комірчини висіли великі півтуші — яловичина, свинина, баранина. М'яса було достатньо, аби сім'я, уп'ятеро більша за їхню, могла харчуватися ним рік чи два, а то й усі три. Були там і масничка, і рундук із сиром, і великі металеві бідони для молока.

На четвертий день Дрю Еріксон прокинувся і, лежачи в ліжку, глянув на косу. Він розумів, що пора братися до роботи, тому що на безкрайньому полі пшениця вже достигла. Він бачив це на власні очі, та й не хотів перетворитися у ледащо. Трьох днів байдикування було достатньо для чоловіка. Щойно війнуло першою світанковою прохолодою, Дрю взяв косу і, закинувши її на плече, пішов у поле. Вже у полі він міцно обхопив кісся, розмахнувся і...

Це було неосяжне пшеничне поле. Надто велике для того, щоб одна людина з ним упоралася, але ж до цього часу один чоловік якось давав йому раду.

По закінченні першого дня роботи він ішов із косою, що спокійно похитувалася в нього на плечі, проте його обличчя виглядало збентеженим. Такого пшеничного поля він ще не бачив ніколи. Воно достигало окремими пасмами, кожне саме по собі. Пшениця не повинна так рости. Він не розповів про це Моллі, як і не розповів про інші химери цього поля, наприклад, про те, що скошена пшениця відразу ж чорніла і зігнивала. Із пшеницею не повинно і такого робитися. Втім, його це не надто хвилювало. У будь-якому разі вони мали шматок хліба.

Наступного ранку зі скошених і зігнилих покосів, залишених ним напередодні на полі, проросли тендітні зелені паростки. Вп'явшись у землю крихітними корінчиками, пшениця народжувалася знову.

Дрю Еріксон пошкрябав підборіддя, роздумуючи над тим, чому, навіщо і яким побитом із цією пшеницею робляться такі чудасії і який він міг би мати зиск, якби ту пшеницю можна було продати. Кілька разів упродовж дня він підіймався на пагорб до могили старого — чи то щоби просто впевнитися, що він досі там, чи то сподіваючись, що саме там він розкриє таємницю пшеничного поля. Він дивився вниз і бачив, який безмір землі у його власності. Пшеничний лан простягався на три милі завздовжки — аж до гір і мав близько двох акрів завширшки. Одні ділянки щойно заврунилися, інші вже золотіли, ген ті ще зеленіли, а ось ті він щойно скосив. Той старий так і ні в чому не зізнався і тепер лежить під купою каміння і землі. А над ним лише сонце, вітер і тиша. Сповнений цікавості, Дрю Еріксон спустився вниз, щоби знову взятися за косу. Тепер він працював залюбки, тому що ця праця видавалася йому важливою. Він не знав, чому, але вона була дуже, дуже