Читати книгу - "Пожежник"

клоаки. Китай. Росія. Колишня Радянська Республіка Обдристан.

— Рейчел Меддоу казала, що в Детройті зафіксували понад сотню випадків. Вона про це вчора ввечері розповідала.

— Саме це я й маю на увазі. Я думав, таке буває лише в забруднених відстійниках, куди ніхто не хоче їхати, типу Чорнобиля й Детройта, — (хлопнув корок з пляшки). — От не втямлю, навіщо комусь із переносників пхатися в автобус. Чи на літак.

— Може, боялися опинитися в карантині. Для багатьох людей думка бути відірваним від близьких страшніша за саму хворобу. Ніхто не хоче помирати на самоті.

— Еге ж, так і є. Навіщо помирати на самоті, якщо можна зробити це гуртом? Ніщо так не говорить «я кохаю тебе», як передача жахливо згубної клятої зарази найближчим і найдорожчим людям, — чоловік підніс Гарпер склянку золотистого вина, наче чашу дистильованого сонячного світла. — Якби її підчепив я, то волів би радше померти, ніж передати тобі. Ще й наражати тебе на небезпеку. Гадаю, мені навіть легше було б накласти на себе руки, знаючи, що так я вбережу інших людей. Не можу навіть уявити чогось безвідповідальнішого, ніж розгулювати з чимось подібним. — Чоловік простягнув їй склянку, ніжно погладивши пальця, коли Гарпер її брала собі. Він мав ласкавий, чуттєвий дотик; то була його найкраща риса, інтуїтивне відчуття моменту, коли варто заправити пасмо волосся їй за вухо чи ніжно провести долонею по потилиці. — Наскільки легко підчепити цю штуку? Вона ж передається як «стопа атлета»[4], хіба ні? Поки миєш руки й не гуляєш спортзалом босоніж, із тобою все гаразд? Гей. Гей. Ти ж не підходила до того мерця, правда?

— Ні, — Гарпер не завдала собі клопоту піднести келих до носа й відчути французький букет, як колись учив Джейкоб. Їй тоді було лише двадцять три, вони щойно кохалися, і вона п’яніла від нього сильніше, ніж від вина. З «Совіньйон блан» було покінчено за два ковтки.

Зітхнувши, він опустився біля неї й заплющив очі.

— Добре. Це добре. Є в тебе згубний потяг доглядати за людьми, Гарпер, за нормальних обставин це ніби й нічого, та в деяких випадках дівчина має піклуватися про...

Однак вона не слухала. Так і заклякла, простягнувши руку, щоб поставити келих з вином на журнальний столик. На екрані телевізора хокейна трансляція перервалася й з’явився старенький чоловічок у сірому костюмі, диктор новин із соромливими блакитними очима, схованими за біфокальними окулярами. Напис унизу екрана зазначав: «ТЕРМІНОВІ НОВИНИ — СПЕЙС-НІДЛ У ВОГНІ[5]».

— ...відбувається в Сієтлі, — промовив ведучий. — Попереджаємо, кадри дуже виразні та шокуючі. Якщо в кімнаті перебувають діти, радимо забрати їх від екранів.

Не встиг він закінчити говорити, як NECN[6] вже перескочила до репортажу з гелікоптера, що саме знімав вежу Нідл, яка стриміла вгору, пориваючись проштрикнути чисте холодне блакитне небо. Чорний дим заповнив внутрішні приміщення й валив з вікон так густо, що годі було розгледіти решту гелікоптерів, які кружляли довкола.

— Господи Боже, — промовив Джейкоб.

З відчиненого вікна вистрибнув чоловік у білій сорочці та чорних штанях. Його волосся палало, а руки метлялися, поки він не зник з кадру. За кілька секунд слідом за ним стрибнула жінка в чорній спідниці. Під час стрибка вона притисла руки до стегон, наче боялася, що спідниця задереться й оголить її спідню білизну.

Джейкоб узяв Гарпер за руку. Вона переплела свої пальці з його та стисла.

— Що за хрінь відбувається, Гарпер? — запитав він. — Що це за хрінь?

2

Травень-червень

FOX[7] стверджувала, що Дракона випустили в ІДІЛ[8], використовуючи спори, винайдені росіянами у вісімдесятих. MSNBC[9] посилалася на джерела, які запевняли, що луску було створено інженерами «Галлібертону»[10], а потім викрадено християнською сектою, схибленою на «Книзі Одкровень»[11]. CNN[12] повідомила про обидві версії.

Протягом травня й червня на всіх каналах без упину проводилися дискусійні столи. Транслювали їх у перервах між репортажами наживо з місць, охоплених полум’ям.

Тоді під час інтернет-шоу, прямісінько перед дошкою, згорів живцем Ґленн Бек. Палахкотів так гаряче, що окуляри прикипіли до обличчя. Після цього більшість новин було присвячено не тому, чия ж це провина, а тому, як і собі не підчепити цієї зарази.

3

Липень

Пожежник завдавав клопоту.

— Сер, — промовила сестра Лін. — Сер, не можна порушувати чергу. Дочекайтеся свого часу на безкоштовний огляд.

Пожежник позирнув через плече на чергу, що тягнулася коридором і зникала аж за рогом. Тоді глянув назад. Обличчя він мав брудне. Одягнений був у таку ж саму жовту гумову куртку, що й усі пожежники, а на руках тримав дитину — хлопчика, який обхопив його за шию.

— Я не на прийом. Я лише доправити, — мовив він, і його акцент змусив людей озирнутися. Дивно було чути від пожежника Нью-Гемпшира лондонську вимову. — І я не з того приводу, що решта. Це не стосується цвілі. Моєму хлопчику потрібен лікар. Потрібен негайно, а не за кілька годин. Це невідкладно. І я ніяк не втямлю, чому ніхто в цій кімнаті нібито невідкладної допомоги цього не второпає.

Гарпер рухалася вздовж черги, роздаючи малим дітям льодяники й сік у паперових стаканчиках. Для особливо нещасних діток вона також тримала редьку в одній кишені та картоплину в іншій.

Зачувши англійський акцент, вона відволіклася, і на душі їй повеселішало. Ця вимова асоціювалася зі співочими чайничками, школами відьомства й дедуктивним методом. Звісно, вона розуміла, що з її боку це геть невигадливо, але провини за собою не відчувала. На її думку, англійцям не було кого винуватити, окрім як самих себе. Вони витратили ціле століття на вихваляння власних детективів, чарівників і няньок, тож нехай тепер пожинають плоди.

Трохи радості для її душі не завадить. Цілий ранок вона витратила на розкладання обвуглених мерців по мішках для трупів. Їхня почорніла, зморщена шкіра ще й досі жевріла під дотиком, досі парувала. Оскільки в лікарні вже закінчувалися мішки, Гарпер довелося вкласти двох мертвих дітей разом в один, хоча це було неважко. Вони згоріли насмерть в обіймах одне одного, злившись у єдину істоту, що сплелася ниточкою обгорілих кісток. То було наче гротескна металева скульптура смерті.

Востаннє Гарпер була вдома минулого тижня, ще в червні, відтоді відбуваючи вісімнадцять з двадцяти чотирьох годин у суцільному гумовому костюмі, спроектованому, щоб захистити від Еболи. Рукавиці були настільки тісні, що доводилося натирати руки вазеліном, аби їх натягти. Від неї смерділо презиками. Щоразу як вона вдихала пахощі гуми й парафіну, їй на думку спадали незугарні