Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

яру, де не ходили люди і звіру не було. Поруч із нею ми знайшли зеленого дракона, невеличкого, але той люто її боронив. Як тоді пам'ятаю, Ельгіда кричала, що він не скривдить, не нападе, якщо ми перестанемо його злити. Я послухав доньку, не скривдив змія, хоча моя професія та кодекс говорить про інше.

– І що тоді? — зачарований розповіддю запитав Гакар.

— Вона говорила із ним, мій друже. Говорила найдревнішою мовою, яку практично неможливо зараз вивчити.

— Але ж і ти говориш драконячою. Чи я не маю рацію?

— Маєш, але мене довго навчали…за певних обставин і особливі люди. Їй же було тоді всього шість.

— Гадаєш, знання передалися дівчинці разом із генами? Частичне повторення твоїх навичок? Фалміне, не сприйми мої слова неправильно, але я науковець, і сам спілкуюся із такими ж людьми. Професори, гуру в генетиці, фізіології та біології сказали б, що це неможливо, неприродньо! Так, історія знає індивідів, які успадкували від батьків навички, фізичні та розумові здібності. Але щоб знання?!

— Я нічого не стверджую, Гакаре, але неодноразово пересвідчувався у тому, що наука інколи безсила проти Природи.

Гакар кивнув, зловив себе на думці, що дуже гаряче відреагував, а тому пообіцяв собі реагувати спокійніше. Фалміну й так непросто.

— А що дракон? — спитав історик, переводячи тему.

— Довго не хотів відходити від Ельгіди, а коли все ж послухався її, полетів геть.

Гакар задумливо нахмурив брови, занепокоєно подивився на дівчатко, яке мирно спало на ліжку і час від часу совало ніжками. Яка ж вона схожа на Фалміна!

— Отож, твоя дитина, як і її батько, має зв'язок із драконами, а хтось хоче це вміння використати. Але яким чином?

— Я ініціював смерть Ельгіди, за допомогою друзів звичайно. Зроблено це на людному місці, і чутка розійшлася швидко. Проте я не можу ризикувати.

— Про що ти?

— На деякий час вона повинна залягти на дно, аби ніхто її не чув і не бачив. Я не можу залишитися, тому що мої вороги одразу збагнуть, що щось не так.

— Розумію.

— Я прошу про декілька років, Гакаре. Коли ж у Благандії буде для неї більш безпечно — я повернуся. Даю слово.

Гакар довго думав, дивився у стурбовані очі друга. Здавалося, що на плечах цього чоловіка лежить неймовірна ноша, яку не по силах нести жодному мужу. Врешті, Гакар кивнув головою, налив собі і Фалміну вина, випив мовчки.

— Бережи її, як зіницю ока, друже. І пробач, що обтяжую тебе. — Фалмін витягнув із внутрішньої кишені великий мішечок із грошима, поклав їх на стіл, — Це на її освіту, одяг та розваги. Я хочу, аби моя дитина мала усе. При найменшій можливості я надсилатиму вам гроші. Також буду писати, кожного місяця, а може і частіше. Ти також пиши, але добре маскуйся, аби нас не викрили. А коли прийде час, я навідаюся до нею, аби усе пояснити.

— Я зрозумів.

Вони довго сиділи мовчки, думаючи про багато речей. Фалмін не відводив погляду від доньки, дивився на неї із такою любов'ю, що в Гакара від того перехоплювало подих. Витерши сльози, які накотилася на очі, Фалмін подивився на свого друга.

— А що як за нею прийдуть? — спитав Гакар.

— Утікайте тоді до Благандії, до Золотого лісу і матінки Неанталь. Вона і дріади зможуть захистити доньку на достатній час, аби я міг її звідти забрати. А поки вона буде тут, подалі від усіх, я займуся покидьками, які бажають нам зла. І знищу їх.

— Ти говорив, що у цьому зацівлені могутні люди, роди та навіть цілі держави. Я поважаю твій секрет, Фалміне, а тому не буду наполягати, аби ти відкрив його. Однак яким чином ти зможеш самотужки вистояти проти стількох ворогів? Як зможеш не загинути на цьому шляху помсти та вбивств? Дівчинці потрібен живий батько, Фалміне. Ніколи не забувай про це.

— Гакаре, — чаклун поклав руку йому на плече, якось дивно подивився, наче сказані слова ще більше вдарили по ньому, — Я повернуся за нею. Прошу лише, аби ти беріг її, як свою власну дитину. Усіма богами та демонами заклинаю, збережи мою доньку, поки я розправлюся із нашими ворогами!

Гакар мовчки кивнув, важко видихнув і подивився на вікно, за яким нещодавно бачив пугача. Чомусь він не здивувався, знову побачивши там крилатого мисливця, який уважно дивився на них із Фалміном. Присутність цього птаха його заспокоювало.

Гакар ібд Ятагар, історик у п'ятому поколінні, відвів погляд від птаха, поглянув на Фалміна своїми проникливими очима і усміхнувся.

— Даю слово, мій давній друже.

Розділ I
Пройшло п'ять років.

Від вогнища йшло приємне тепло, яке зігрівало в прохолодну ніч. Над верхівками голих дерев повільно плив повний Місяць, бодай якось освітлюючи безкраю місцину.

Фалмін поглянув на беззоряне небо, де повільно пливли рвані хмаринки. Він сперся на міцний стовбур дуба, який наче вожак вздіймався над нижчими деревами та кущами. Десь із темряви долинало тихеньке фиркання його вірного коня Гора.

Подув неприємний вітерець. Фалмін докинув у невеличке вогнище ще деревцят,