Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

слова перекидають місток від євангельської історії до його долі. Так Блаженніший дає нам зрозуміти, як усі ми беремо участь у Священній історії.

Є в згаданому сюжеті про втечу ще один центральний мотив — про Святе сімейство.

Коли Гузар каже, що «їм пощастило», він має на увазі одразу багато речей. І те, що його родина змогла уникнути по­вторної зустрічі з «совітами», і те, що трапилася нагода виїхати, і рішення батьків про виїзд, прийняте без сумнівів, і те, що там, куди вони дісталися, уникнувши по дорозі безлічі небезпек, їх прийняли, дали можливість зупинитися й перевести дух перед наступним ривком.

Але головне місце в цьому «пощастило» належить родині, яка не розділилася і зберегла єдність. Сім’я трималася разом попри всі випробування, і тому навіть на цьому важкому етапі життя «скитальцем» Гузар однаково говорить про своє спокійне дитинство. Він — молодший, улюблений і найбільш бережений. Навіть коли батьки переймалися важливими питаннями виживання, із ним поруч лишалася його сестра Марта, яка «виконувала всі функції моєї матері», як патріарх одного разу скаже. З ноткою добродушної іронії, характерної для молодших братів, він іноді порівнює свою сестру з її євангельською тезкою — дружиною Лазаря: «Вона як моя сестра — до речі, теж Марта, — любить покерувати. Вона знає, що старша в хаті, і всі мають її слухати».

Про втечу Гузар ніколи не говорить як про суто випробування, тим більше — рафіноване страждання. Для нього, як для будь-якого підлітка, це була найперше пригода. Одна з тих подорожей, які виховують юнаків. «Для мене це була нагода побачити світ», — каже Блаженніший про цей період свого життя.

Через багато років спочатку помічник патріарха, а потім і патріарх УГКЦ Любомир Гузар залишатиметься прихильником ідеї про необхідність подорожей для виховання молоді. Він упевнений, що люди повинні їхати в чужі краї, щоб дивитися, слухати, вчитися і переймати те, чого не побачиш удома, те, що є добрим і корисним. Говорячи про чесноти кандидата на хоч скільки-небудь помітну посаду, Гузар неодмінно зауважить: «Він бачив світ». Не «навчався в такому-то університеті», яким би престижним той заклад не був, а саме «бачив». Пізнав. Пережив. Засвоїв.

Важливі не стільки самі по собі знання, здобуті на старанно відвідуваних лекціях, скільки набутий душевний досвід і духовний багаж.

— У вас чудові можливості для підготовки кадрів, — кажу йому з докором, коли він у черговий раз нарікає на недостатній рівень підготовки священиків. — У самих тільки папських університетах в Римі скільки ваших дітей навчається!

— Ну то й що? — з несподіваною гіркотою відповідає він. — Так, вони вчаться. Вони набувають знання. Вони приїжджають звідти напхані інформацією. І що?.. Що це їм дає, якщо вони так нічого й не побачили? Якщо поруч із ними не виявилося наставника, який у потрібний момент сказав би: «Подивися!» Так, вони дуже багато знають. Але який сенс, якщо вони все одно нічого не можуть?..

У дитячих спогадах Блаженнішого та втеча у невідоме назавжди лишилася нагодою побачити світ. Діти — щасливі люди, адже більшу частину страху, тривог і страждань приймать на себе дорослі. Утім, навіть якщо самі діти цього не помічають, через багато років навчаються це цінувати. Досвід сімейної солідарності у період випробувань, у найскладніших і, що навіть гірше, невизначених обставинах, виховав відданість традиційним сімейним цінностям навіть більше, ніж католицька догматика. У тому, що сім’я — це святе, Гузар не має сумніву. Сім’я збереже тебе завжди і всюди, вона — це саме життя. Кожна сім’я — утілення Святого сімейства, так само як кожна втеча тією чи іншою мірою — утеча до Єгипту.

* * *

Сім’я Гузарів ненадовго затрималася у Відні, де у батька, Ярослава Гузара, збереглися знайомства ще з часів на­вчання. Але незабаром довелося втікати далі: наближалася радянська армія. Тут Гузарам знову пощастило: тільки-но вони виїхали далі на Захід, назустріч американським силам, табори для переміщених осіб обнесли огорожею, дороги перекрили. Біженці мали залишатися на місцях і чекати милості переможця.

Більшу частину життя біженцями сім’я Гузарів провела в таборах для переміщених осіб неподалік від Зальц­бурга. Тут було багато скитальників із різних частин України, і це стало першою можливістю для майбутнього патріарха переконатися в тому, який різний наш народ.

Люди є люди, вони скрізь намагаються налагодити «нормальне життя», навіть у геть несприятливих для цього умовах. Українські біженці не стали винятком: вони знаходили спосіб виховувати своїх дітей і в таборах. Школу відкрили в табірному бараку. Це була та сама «українська гімназія», яку Гузар, за офіційною біографією, закінчив у Зальцбурзі. Грубо збиті столи і лавки, зошит і олівець — розкіш і рідкість, а от викладачі — як на підбір, бо серед біженців «від совітів» чи колишніх в’язнів німецьких таборів було чимало освічених людей, навіть університетська професура. Австрійська влада не визнавала цієї «гімназії». Зате — і це виявилося важливішим — її атестат визнали в США.

Одним з основних завдань у великих таборах для переміщених осіб було дотримання дисципліни. Біженці — це завжди проблема для влади, тому вона користувалася будь-якою нагодою, щоб якщо не позбутися їх остаточно, то хоча б «притиснути» незваних гостей. В українських таборах ситуацію рятувало те, що серед біженців було, по-перше, чимало інтелігентних людей, що мали уявлення про норми поведінки і внутрішню дисципліну, а по-друге, людей, не чужих місцевому укладу, які не мали мовного бар’єру (адже багато хто з них народився ще в Австро-Угор­ській імперії). Можливо, ця обставина вплинула на взаємну лояльність українських біженців та місцевих мешканців. Неабияку роль відіграло й те, що серед біженців було чимало військових (УПА, «дівізійники», українські вояки вермахту), на яких трималася дисципліна і в таборах, і пізніше у місцях постійних поселень. Переважно ці люди брали на себе організацію дозвілля найбільш «проблемної» частини населення — підлітків. Тут діяли Пласт і Спілка української молоді (СУМ), організовувалися молодіжні табори та походи. Умови життя були, м’яко кажучи, спартанські, але хто в перші повоєнні роки міг похвалитися розкішшю й комфортом? Життя у своїй простоті й невибагливості доводило, що людині багато не треба. Головне для щастя — уміння радіти тому, що є, помножене на знання про те, як миттєво все можна втратити.

Любомир Гузар вчився у табірній «гімназії», брав активну участь у різних заходах, організованих для дозвілля української молоді, але мав одну відмінність від однолітків: навіть у хиткому статусі «переміщеної особи» він абсолютно точно знав, чого хоче, і не сумнівався ані у своєму виборі, ані у майбутньому. Він хотів стати священиком.

Відразу після приїзду до Австрії 1944 року Любомир Гузар написав листа до української семінарії в США про своє бажання навчатися там. І, як не дивно, отримав відповідь, скоріше ввічливу, ніж обнадійливу: отець-ректор писав, що готовий поговорити з ним, коли Любомиру вдасться переселитися до США.

Коли вдасться!.. Це звучало занадто оптимістично. Перспектива переїзду здавалася примарною. Програмою-мінімум для сім’ї Гузарів було уникнути повернення на батьківщину. Повоєнна Австрія зовсім не текла молоком і медом, а біженців тут перебувало дуже багато — набагато більше, ніж країна могла асимілювати, і австрійська влада охоче