Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

цю кругленьку, теплу і синю намистинку!

— Ні, Каруче, якщо я тебе поцілую, ти неодмінно комусь скажеш.

— Та щоб мені осліпнути, Маран, та щоб мені провалитися на місці, та щоб мені живим у могилу зійти, — забожився Карук.

Маран знову замовкла, наче далі непевно роздумуючи. Відмовити?

— Все… поверни мені мою власність, — наполіг Карук.

— Та… — вимовила Маран сором’язливо…

… І з наче підсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…

О, які ж теплі були вуста в Карука. Навіть тепліші, ніж синя намистинка, що горіла на її долоні.

м. Нью-Йорк, США (переклад Гурген Баренц, Еліна Заржицька)

Валентин Бердт
Про що шуміли дощі
(фрагмент роману)

…На кінчику вечірнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка неминуче насувається на місто.

За балконом — сутінки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжі Камчатки. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався двадцять років тому.

Сутінки — це та мить, коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Писав Кастанеда, «Сутінки — це прошарок між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна — печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, вона таїть в собі велику суть дрібних речей.

Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне в цьому житті бути предметом чужого дозвілля?

Зрештою, над чим я розмірковую? Адже в тридцять п’ять життя закінчується. Далі — повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і було його сенсом — відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто зміг би наповнити смислом ранковий дзвінок будильника.

Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.

— Ти???…

— Невже я так змінився?

На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», — всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.

— Ні, не змінився.

— Увійти можна?

— А чи варто?

— Ти не одна?

— В мене такий безлад.

— Він мені завжди подобався.

— Чому?

— Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, — протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.

— Ти переоцінюєш наші можливості, — коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.

— Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.

— Ти відвикла?

— Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?

— Якщо є.

— В крані завжди є.

— Не всюди є кран.

Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.

З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

— Ти був щасливим?

— Мільйон разів!

— …???

— Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

— Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?

— Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс — починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз — це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш — тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим — розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя — це відчувати, як схололі за