Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

домагання і вона, зовсім небезуспішно, спробувала встановити обмеження у їхніх стосунках. Тепер йому дозволявся доступ до тіла лише один раз уранці і один раз увечері, перед сном. А серед білого дня — лише тоді, коли Ліді самій закортить покохатися в морі.

І все-таки ті два шалені тижні залишились у Миколиній пам’яті найщасливішими за останні кілька років. Тим більше, що після повернення до Києва Ліда, як те не раз бувало, надовго зникла із його життя.

Із паном Шкурландом на шару не мандрують

Загорівшись ідеєю відпочинку за кордоном, Ліда узяла ініціативу в свої руки. Годинами сиділа в Інтернеті. Й щоразу, відшукавши щось цікаве на сайтах туристичних фірм, телефонувала Миколі.

Він також не ловив гав. Якось, завітавши до міського відділення Національної спілки журналістів, Микола довідався, що формується група для чергового прес-туру на Анталійське узбережжя Туреччини.

— Галочко, а чи можна поїхати удвох? — поцікавився у секретаря спілки — жіночки років п’ятдесяти, яка, незважаючи на далеко не юний вік, усе ще зберігала свою чарівність.

— Це пропозиція? — лукаво стрельнула очима трішки прив’яла красуня.

— Іншим разом, будь ласка, — знічено відказав Микола. — А зараз мушу виконувати припис лікаря — їхати на відпочинок із юною коханкою. Він каже, що то найкращі ліки від депресії.

— Так тому й бути, — мовила та, кого Микола назвав Галочкою. — Ви не часто їздите, тож можна і удвох. Готуйте сімсот вісімдесят доларів, і через тиждень — у путь.

— А хіба за прес-тури вже й гроші почали брати? — здивувався Микола. — Я он де тільки не побував: і у Парижі, й у Брюсселі, і в Торонто, й у Мадриді, навіть у Бангкоку і Пхеньяні. І скрізь усі витрати брали на себе організатори поїздок. Та ще й у конвертах добові, чи то пак на кишенькові витрати, гроші давали.

— Цей прес-тур організовують одесити. А із паном Шкурландом, як ви розумієте, на шару не мандрують. Плата з однієї людини — триста дев’яносто доларів. А ще готуйте гроші на візи і квитки до Одеси. Бо виліт на Анталію звідти.

Гроші не такі вже й великі. Та й відпочинок із колегами по перу, серед яких, не виключено, можуть трапитися знайомі і навіть друзі, набагато приємніший, ніж у незнайомій компанії, — подумав він. І потелефонував Ліді, щоб припиняла пошуки та готувалася в путь.

Ностальгія за Стамбулом

У дорогу вирушали з дотриманням суворої конспірації. Адже Ліду проводжав на потяг люблячий чоловік. Сашко навіть не здогадувався, що у одному купе з його благовірною їхатиме їхній сусіда з третього поверху. Як і заведено у порядних сім’ях, влаштувавши дружину в купе, чоловік не квапився виходити з вагона. Вона давала йому настанови берегти сина і слухатись тещу. Він же напівжартома наказував не скакати у гречку і взагалі зайве не гуляти й не пити.

Поки люблячі голуб’ята прощалися, Миколі, аби випадково не потрапити на очі сусідові, довелося мало не до останньої хвилини стовбичити на пероні, ховаючись віддалік за продуктовим кіоском. А коли подали електровоз і потяг із легким гуркотом сіпнувся, наш герой-коханець, зробивши вигляд, що не встигає у свій вагон, попросився у найближчої провідниці, аби та впустила його.

Напевне, ніщо так не зближує людей, як спільна подорож залізницею у одному купе. А тут ще (треба ж такому статися!) їхньою попутницею виявилася учасниця того самого прес-туру, Миколина знайома Зоя Куліш.

Це була висока, крупна, фігуриста жінка з приємним, хоч і не можна сказати, що красивим, відкритим обличчям. Правда, параметри 90-60-90 залишилися десь далеко в її юності. Однак співвідношення об’єму стегон, талії та бюсту і в 45 залишалося незмінним. У столиці вона очолювала міську газету однієї із 156 партій.

— Почувши, що я збираюся їхати у Анталію, — розповідала товаришка Зоя, — наш видавець, голова міської парторганізації Микола Дурилов, як затявся:

— Нікуди ви не поїдете у такий складний час! — репетував він. — Я не дозволю через якісь там жіночі примхи зірвати дочасні вибори столичного мера!

— Тоді, — кажу йому, — вам доведеться шукати нового головного редактора. Я ж вас ще два місяці тому попереджала, що у квітні поїду у відпустку. І не моя вина, що комусь замандюрилось саме зараз обирати міську владу!

— Та ви увійдіть у становище, — благав він. — Проведемо вибори, а потім можете хоч цілі два місяці відпочивати.

— Так, ніби я не пам’ятаю, що ви зробили з нами після торішніх парламентських виборів! — кажу йому. — Тоді ви на півроку прикрили газету, не виплативши людям ні відпускних, ані жодної компенсації. І тепер вчините не краще. А зараз моя особиста доля вирішується. І ця поїздка для мене навіть важливіша, ніж для вас посада президента.

— Я трималася, як свого часу на допитах Зоя Космодем’янська, — продовжувала вона. — І, вірите? Подіяло. Дурилов змінив тон. Почав благати відмовитись від поїздки. А потім, нікуди діватись, здався остаточно. Він же не зовсім дурний. Розуміє, що напередодні виборів кваліфіковані журналісти, та ще й із досвідом редакторської та партійної роботи, на дорозі не валяються.

— Навіть не віриться, що менше ніж за добу я зустріну Сашу, — мрійливо говорила вона Ліді після невеликої паузи. — Я тебе із ним обов’язково познайомлю. Це такий мужчина, які зустрічаються один раз за все життя. І то не кожній жінці.

Зоя жила передчуттям зустрічі з організатором прес-туру Олександром Шкурландом, із яким минулої осені подорожувала кораблем у Стамбул. Про ту подорож вона зберегла найприємніші спогади. Тож коли під час вечері спиртне розв’язало язики, стала захоплено розповідати про непрості й ризиковані мандри.

— Пам’ятаєте, що діялося на Чорному й Азовському морях у середині листопада? — запитально-ствердно говорила Зоя. — Випуски новин на радіо й телебаченні нагадували тоді оперативні повідомлення із фронтів: у Чорному та Азовському морях небаченої сили шторм… У Керченській протоці тоне танкер… Зазнали катастрофи й сіли на мілину два російські судна… Затонули два кораблі з вантажем металу, грецькі