Читати книгу - "Царський пояс"

підземних пригод. (До речі, вони й не підозрювали про метаморфози,[1] що сталися з ними.) Бувають же такі дива!

Через дірку в стрісі Євстахій вийшов на білий світ і відчинив навстіж вікна і двері. Марійка виглянула через вікно. Але відразу сховалася. На подвір’ї, що заросло споришем, вешталися селяни. (Вони саме виганяли кіз із високої лободи. Побачили на хаті незнайомця і оце прийшли.)

– Хто ви такі? Можливо, далекі родичі Євстахія? Бо раніше ми вас тут не бачили, – запитували.

– Можливо, і далекі родичі, – буркнув Євстахій.

Він все ще сердився на односельців. Адже вони погрожували спалити його житло.

– Як вас звати-величати?

– Остапом,[2] – байдуже кинув.

– А чому жінка ваша у хатині? Не вийшла, не привіталася? Гордує нами?

– У моєї жінки алергія на пилок деяких рослин.

– Аааааа, зрозуміло…

У визначений час у Євстахія з Марійкою народився білявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, або просто Миша.

Проте ніхто в селі не знав, що батьки назвали сина із вдячності до миші, що звела докупи їхні долі.

Миша лікує смертельно хворого хлопчика і розповідає йому про Скіфію

…Гай, гай, як швидко плине вода в Кодимі. Зима – літо, зима – літо, знову літо і знову холодно. За тим, що минуло, не слід жалкувати. Бо ми з кожним днем мудрішаємо. Сьогодні щось вдається краще, а щось відійшло. А те, за чим вчора шкодували, вже не так муляє і дошкуляє. Головне, на очах ростуть діти – найбільший скарб і наше продовження.

Мишкові стукнуло сім років. Батьки не намилуються своїм дитятком – викапане янголя. Правда, хлопчики в селі дражнять його клаповухим, сухоребрим, обірванцем та іншими негарними словами. Для матусі з татусем він найкращий. А це, бідолашне, серед літа заслабло.

– Ох, ох, ох, – стогне мама. – Грошей на ліки, що виписав фельдшер, немає. А дитина бухикає, не втихає.

Тато безпорадно розводить руками і тяжко зітхає.

Уночі, коли батьки заснули, хворий примітив на ковдрі мишу. Але не просту – сіру з тоненьким хвостиком. На цій був людський одяг: біленький халатик, а на рожевих вушках білий ковпачок. Хлопчик затамував дихання. А потім взяв і дмухнув на тваринку. Миша не втекла. Сидить собі, як і сиділа.

– Чого тобі треба? Геть від мене!

– Я, Мишуню, для тебе ліки принесла, – сказала миша людською мовою.

Хлопчик від здивування лопотів пухнастими віями. Миша його запевняла:

– Ці ліки сильні. Вони, Мишуню, від твоїх пращурів.

У лапках хвостатої лікарки скляний ріжок. На тоншому кінці ріжка лисичка. Вона повернула головку і підморгувала Мишкові. Хлопчик мимохіть розтулив рота. А миша – раз! – і висипала з ріжка на язик хворому сухі палички.

Мишко довго й обережно жував їх. Коли проковтнув. то пхинькав:

– Хочу ще.

– Це не цукерки. Багато паличок уживати не можна, – категорично мовила лікарка. – Узавтра ще принесу.

– Звідки ці ліки?

– Я ж казала: від твоїх пращурів. І дуже далеких.

– А хто мої пращури?

– Скіфи.

– Де живуть скіфи?

– Ох, довго розказувати, – зітхнула Миша. – Сьогодні, Мишенятку, ти кволий. Обіцяю: розповім тобі про пращурів. Але згодом, коли одужаєш. Домовилися?

– Гаразд. Тільки не забудь, будь ласка, ще ліків принести. Вони дуже смачні.

– Ліки називаються скіфською травою. Вона росте тільки у скіфських степах. Нею лікувалися в стародавні часи хворі Греції, Китаю, Єгипту. Так мені бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я лікуватиму чарівною травою рівно одинадцять днів.

– Скіфська трава така смачна, що я міг би за один раз цілу жменю паличок з’їсти, – хвалився хлопчик.

День за днем котиться, мов колобок лісом. Михайлик видужував. Він потоваришував із мишкою, із задоволенням слухав її теревені. Одного разу похопився:

– Мишо, ти обіцяла мені розказати про моїх пращурів – скіфів. Невже забула?

– Чого ж? Пам’ятаю. Просто чекала, доки очуняєш. Інформація про прадідів повинна добре влягтися у твоїй головці, надовго запам’ятатися. Бо то не проста балаканина, а надзвичайна. Про своїх пращурів кожному необхідно знати. Я не поважаю тих мишей, які не знають свого роду-племені, не цікавляться родовим деревом. Ну, гаразд. Слухай. Скіфи – це надзвичайно древній народ. Скіфи прийшли на нашу землю з теплих країв, із Близького Сходу. Відвідую я тих скіфів, які жили у нашій місцині дві з половиною тисячі років тому.

Мишко вмів рахувати до ста. Він зрозумів, що ті люди жили дуже давно. Він засумнівався.

– Хіба можна ходити в гості до тих, хто помер. Та ще й так давно.

– Ми, миші, ніколи не брешемо, – пхикнула сердито мишка. – Я маю ключ від дверей, які ведуть у Скіфію. Ключик мені перейшов у спадок від моєї бабці. У бабці були розкішні довгі вуса. Вона чула кота за трьома дверима. Ну, де твій язичок?

Миша висипала хворому на язичок солодкі палички зі скляного ріжка.

Хлопчик смакував ліками, а миша нахвалялася:

– Я нарвала скіфської трави з корінцями, підв’ялила її на сонці, висушила і подрібнила. Потім зібрала у чарівний ріжок і принесла тобі. Ріжок я поцупила зі столу вождя скіфів, які себе називають кривавими.

– А ти могла б вилікувати скіфською травою мою маму? Вона завжди в хустинці. Соромиться відкрити обличчя. Воно в матусі кошлате.

– Ні, Мишенятку, пані Марію не вилікую.

– Чому?

– Перед скіфською травою не всі хвороби відступають. Ой, дещо згадала. Я чула, що в самій Скіфії лікують