Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

зводило з глузду виття збитої машиною кішки, відводила очі від розчавленого дощового черв’яка. Засохлої на дорозі жаби... Думала не раз, що тварини, птахи, риби теж мають право на свою історію страждань. Її колись напишуть.

І раптом! Якщо це можна назвати «раптом». Іде сьомий рік війни... Але ми нічого про неї не знаємо, окрім героїчних телерепортажів. Час від часу нас змушують стрепенутися привезені здалеку цинкові домовини, які не вміщуються в пенальні розміри «хрущовок». Відгримлять жалобні салюти — і знову тиша. Наша міфологічна ментальність непорушна — ми справедливі і великі. І завжди наша правда. Горять-догоряють останні відблиски ідеї світової революції... Ніхто не помічає, що пожежа вже вдома. Зайнявся власний будинок. Почалася горбачовська перебудова. Рвемося назустріч новому життю. Що на нас чекає попереду? На що будемо здатні після стількох років штучного летаргічного сну? А наші хлопчики десь далеко невідомо за що гинуть...

Про що говорять навколо мене? Про що пишуть? Про інтернаціональний обов’язок і геополітику, про наші державні інтереси і південні кордони. І цьому вірять. Вірять! Матері, які нещодавно в розпачі билися над сліпими металевими ящиками, у яких їм повернули синів, виступають у школах і військових музеях, закликаючи інших хлопчиків «виконати свій обов’язок перед Батьківщиною». Цензура уважно стежить, щоб у військових нарисах не згадували про загибель наших солдатів, нас запевняють, що «обмежений контингент» радянських військ допомагає братньому народові будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянські лікарі приймають пологи в афганських жінок. Солдати, які повернулися додому, приносять до школи гітари, щоб заспівати про те, про що треба кричати.

З одним довго розмовляла... Я хотіла почути про болісність цього вибору — стріляти чи не стріляти? А для нього тут ніби — жодної драми. Що добре? Що погано? Добре «в ім’я соціалізму» вбити? Для цих хлопчиків межі моральності окреслені військовим наказом. Правда, про смерть вони говорять обережніше, ніж ми. Тут одразу виявляється відстань між нами.

Як одночасно переживати історію і писати про неї? І не можна будь-який шмат життя, увесь екзистенційний «бруд» узяти за петельки і втягти в книгу. В історію. Потрібно «проламати час» і «впіймати дух».

«В гіркоти двадцять може буть відтінків». (В. Шекспір. Ричард II)

...На автобусній станції, у напівпорожньому залі очікування сидів офіцер із дорожньою валізою, поряд з ним худий хлопчина, підстрижений під солдатську «нулівку», копирсав виделкою в ящику з висохлим фікусом. Невигадливо підсіли до них сільські жіночки, випитали: куди, навіщо, хто? Офіцер супроводжував додому солдата, який збожеволів: «Від Кабула копає, що трапиться в руки, тим і копає: лопатою, виделкою, палицею, авторучкою». Хлопчина підвів голову: «Ховатися треба... Я вирию щілину... У мене швидко виходить. Ми називали їх братськими могилами. Велику щілину для всіх вас викопаю...»

Уперше я побачила зіниці завбільшки з око...

Я стою на міському кладовищі... Навколо сотні людей. По центру — дев’ять домовин, оббитих червоним ситцем. Виголошують промови військові. Узяв слово генерал... Жінки в чорному плачуть. Люди мовчать. Тільки маленьке дівчатко з кісками захлинається над домовиною: «Тату! Та-а-аточку!!! Де ти? Ти обіцяв мені ляльку привезти. Гарну ляльку! Я намалювала тобі цілий альбом будиночків і квіточок... Я на тебе чекаю...» Дівчинку підхоплює на руки молодий офіцер і несе до чорної «Волги». Але ми ще довго чуємо: «Тату! Та-а-аточку... Любий та-а-точку...»

Генерал виступає... Жінки в чорному плачуть. Ми мовчимо. Чому ми мовчимо?

Я не хочу мовчати... І не можу більше писати про війну.

Вересень 1988 року

5 вересня

Ташкент. В аеропорту задуха, пахне динями, не аеропорт, а баштан. Дві години ночі. Безстрашно шугають під таксі гладкі напівдикі кішки, кажуть, афганські. Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящиків, кошиків із фруктами стрибають на милицях молоді солдати (хлопчаки). На них ніхто не зважає, вже звикли. Вони сплять і їдять тут же, на долівці, на старих газетах і журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казані, Новосибірська, Києва... Де їх скалічили? Що вони там захищали? Нікому не цікаво. Тільки маленький хлопчик не зводить з них широко розплющених очей, і п’яна жебрачка підійшла до одного солдатика:

— Ходи сюди... пожалію...

Він відмахнувся милицею. А вона, не образившись, додала ще щось сумне і жіноче.

Поряд зі мною сидять офіцери. Говорять про те, які в нас погані протези. Про черевний тиф, холеру, малярію і гепатит. Як у перші роки війни не було ні колодязів, ні кухонь, ні лазень, нічим було навіть мити посуд. А ще про те, хто що привіз: хто — «відик», хто магнітофон — «Шарп» або «Соні». Запам’яталося, якими очима вони дивилися на гарних, відпочилих жінок у відвертих сукнях...

Довго чекаємо військового літака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать техніку, а потім людей. Чекає людей із сотню. Усі — військові. Несподівано багато жінок.

Уривки з розмов:

— Втрачаю слух. Першими перестав чути птахів, які високо співають. Наслідки контузії в голову... Вівсянку, наприклад, не чую зовсім. Записав її на магнітофон і запускаю на повну потужність...

— Спочатку стріляєш, а потім з’ясовуєш, хто це — жінка чи дитина? У кожного свій кошмар...

— Віслюк під час обстрілу лягає, а скінчиться обстріл — підхоплюється.

— Хто ми в Союзі? Проститутки? Це ми знаємо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловіки? Що чоловіки? Усі п’ють.

— Генерал говорив про інтернаціональний обов’язок, про захист південних кордонів. Навіть розчулився: «Візьміть їм льодяників. Це ж діти. Найкращий подарунок — цукерки».

— Офіцер був молодий. Дізнався, що відтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дівчинки — рум’яне, біле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без ніг або без рук. А потім звикла...

— Беруть у полон. Відрізають кінцівки й перетягують джгутами, щоб не померли від крововтрати. І так лишають, наші підбирають обрубки. Ті хочуть померти, їх попри бажання лікують. А вони після шпиталю не хочуть повертатися додому.

— На митниці побачили мій порожній саквояж: «Що везеш?» — «Нічого». — «Нічого??» Не повірили. Змусили роздягтися до трусів. Усі везуть по два-три чемодани.

У літаку мені дісталося місце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор біля мене виявився тверезим, усі решта навколо були п’яними. Неподалік хтось спав на бюсті Маркса (портрети й бюсти соціалістичних вождів навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набір усього необхідного для радянських ритуалів. Лежали червоні прапори, червоні стрічки...

Виття сирени...

— Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. — Це вже над