Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

class="book">Висновок? Не цураймось живомовної стихії! 2. НАДМІРНА ПРАВИЛЬНІСТЬ або ГІПЕРПУРИЗМ

Редакторська праця нагадує працю лікаря: редактор, образно кажучи, лікує мовні хвороби “текстовиробників”. Отже, той, хто береться до редагування, мусить бути обізнаним з цими недугами. Тому у дальшому тексті і піде мова про мовностилістичні болячки, поширені серед працівників пера.

Навчальні заклади прищеплюють усім нам, в тому числі й майбутнім письменникам, повагу до літературно-мовних норм. Однак до всякої норми ніколи не шкодить підходити з певною дозою критичности. Бо крім норм існує ще здоровий глузд та мовний смак. Мудрому редактору доводиться мирити ці три, далеко не однозгідні суб’єкти.

НІ ТІ НІ ІНШІ чи НІ ТІ НІ ДРУГІ?

Хоч займенник інший дуже поширений у нашій мові, це не виключає права на існування його конкуренту й побратиму – займеннику другий. Згадаймо відоме ще з дитячих літ: “І сам не гам і другому не дам!” або з літератури: “Мортхо… читав одному одне, іншому друге…” (І. Чендей).

Деякі ж автори – по-своєму розуміючи поняття чистоти мови – “затинаються” (зациклюються) на певних мовних забобонах і визнають слово другий лише як числівника, хоч воно має всі властивості також і займенника. Наслідком цього з’являються друком такі перли: “Одні були за, інші – проти. Одні казали одне, інші – інше”.

Звучить кепсько? Правда ж? А через що? Через дискримінацію слова другий.

Лишаю читачам – майбутнім редакторам – право довести останній вираз до мовно-літературних кондицій, а також вибрати з двох наведених у заголовку до цієї пари виразів перспективніший, взявши до уваги небажану у мовних конструкціях повторюваність однакових звуків.

ТИХЕНЬКО ЗАЙДЕМ ТИ І Я чи ТИХЕНЬКО ЗАЙДЕШ ТИ І Я?

Жива мова не завжди йде в парі з “академічною” логікою, бо має свою логіку, підпорядковану мовному смакові та легкомовності. Згідно з цією живомовною логікою ми говоримо: “Я з дітьми пішов на річку”. Логіка тут та, що мову мовлю Я, описуючи свою дію, то й дієслово узгоджую із собою: “Я пішов”, бо я міг би сказати й так: “Я пішов з дітьми на річку”. “Академічна” ж логіка моє перше речення переробить так: “Я з дітьми пішли на річку”. У даному разі така переробка не шкодить. Але в інших випадках граматично правильні фрази віддають штучністю або академічною дистильованістю. А такий стиль не завжди сприяє успіхові художнього твору. Радше навпаки, шкодить.

Колись я присвятив дружині такі рядки “Коли на суд віків та внуків… тихенько зайдеш ти і я…”. Вживши саме такого узгодження граматичних форм, я, понадусім, змалював картину: першою заходиш ти, а за тобою – я. Але одеський редактор-письменник (в одній особі), очевидно під впливом гіперпуризму, переробив мої слова так: “тихенько зайдем ти і я”. Як на мене, переробка звучить штучно, і крім того зникає картина, хто за ким заходить, виглядає, що ми заходимо так, як заходять до автобусів на деяких автобусних зупинках.

У даному прикладі не автор, а редактор виявив симптоми гіперпуризму. Редактори ж майбутніх художніх шедеврів мають знаходити золоту середину між академічністю та живомовністю. У переважній більшості випадків живомовній стихії варто віддавати перевагу.

ПОЗДОРОВМО НАШИХ ДРУЖИН чи ПОЗДОРОВМО НАШИХ ЖІНОК?

Під впливом академічних рекомендацій на деякі наші первовічні слова накладено свого роду табу. Десь, колись, комусь із законодавців мови – очевидно ще за часів СССР – спала на думку золота ідея, що заміжню особу жіночої статі куди культурніше називати словом дружина, а не жінка. У результаті виробилось табу на вживання авторами слова жінка. СССР уже давно відійшов у засвіти, але табу живе й досі.

Читаю літературний репортаж про життя письменницьких родин у Києві на початку війни 1941 р. Авторам доводиться говорити про сім’ї письменників – жінок, дітей, батьків, родичів. Найчастіше, річ ясна, згадувано жінок або згідно з уподобанням авторів – дружин. Авторам подобається саме такий слововжиток: ні разу в репортажі не вжито слова жінка, тільки дружина: “…письменники та їхні дружини…”, “Дружини у дворі пригнічені…”, “Дружини письменників із дітьми…”, “Дорогі і любі наші дружини!..”, “…письменники надіслали своїм дружинам…”, “…письменники забігли до дружин…”.

У цих цитатах відчувається штучність висловлювання, бо відсутній шарм живого слова, а надто у трьох останніх. Десь варто б ужити слово подруга, десь найдорожча, а десь і жінка, а не повторювати раз-у-раз слово дружина. Наприклад: замість “…забігли до дружин…” краще сказати “…забігли до жінок…”, замість “…надіслали своїм дружинам…” – “…надіслали своїм вірним подругам (або найдорожчим)…”.

* * *

Наведені приклади описують симптоми хвороби, згаданої у заголовку бесіди.

Як я вже казав, критерієм, який вирішуватиме долю того чи того слова або виразу має бути його “прописка” у живому або мертвому мовленні. Коли слово чи вираз відомі у живому варіянті, таку лексичну одиницю варто акцептувати у творі. І навпаки, коли слово чи вираз або й ціла стилістична конструкція звучать штучно, непереконливо або “над міру правильно”, то цю лексичну одиницю варто замінити на таку, що має поширення в живій мові. При цій нагоді варто згадати, що в робочому кабінеті Льва Толстого (світова величина!) зберігається