Читати книгу - "Історія з собаками"

й давали прибуток, розорюють окремі ділянки, випробовуючи то ту то ту культуру, але поле, не приймаючи новаторських експериментів, з кожним роком стає все більш «марсіанським», нагадуючи пейзажі інших, агротехнічно відсталіших планет. Поле обабіч дороги все більше ставало пущею, де загніздилися гадюки й вужі, розбуялося колюче терня й низенький непрохідний чагарник. Повсюди стояв густий дух чебрецю, бузини, ромашки й іншого зілля, і ніхто б не став дивуватися, сплескувати руками й вигукувати: «Ну хіба таке можливе?», якби поблизу промайнуло допотопне чудовисько. Коли довго споглядати ту пущу і вдихати різні запахи, то й привиди, створені власною уявою, видаватимуться живою реальністю.

Край шляху між заводом і «П'яними вишнями» зеленіє кілька старих горіхів, завдяки яким з висоти пташиного польоту навколишній пейзаж, певно, здається більш болгарським, більш національним. Але як дивитися зі шляху, то на тлі згадуваних диких заростей вони не так-то вже й скидаються на болгарські горіхи, бо навколо останніх завжди так гарно, що просто любо поглянути, а місце, де ростуть ці дерева, не може похвалитися нічим гарним, приємним для ока. До того ж вони навіюють тривогу й неспокій, бо не так давно один з колишніх мешканців міста Н зарізав тут свою дружину, а потім і сам повісився на суку. Той підстаркуватий уже мешканець міста Н довідався про багатолітній зв'язок дружини з його начальником, що багато років був йому за вірного і нерозлучного друга. Такі чутки, а чи воно правда, того ніхто не відає, та й навіщо знати, адже й найстрашніша правда не може бути виправданням такого безумства.

Отож навіть і ті старі гіллясті горіхи з величезними кронами, під якими можуть сховатися в обідню спеку, — або, точніше, під якими колись ховалися отари рунистих овець, — навіть і вони не можуть пом'якшити непривітного характеру місцевості й лихої слави дороги, що пролягає по ній. Випадкові подорожні і в найбільшу жароту неохоче завертають у тінь старих велетів. Усі старі горіхові дерева схожі одне на одне, й випадковим подорожнім часто здається, ніби під кожним з них, надто ж у найжаркіші дні, польовий вітер розгойдує вішальника. Звичайно, це дурниці, горіх, під яким скоїлося лихо, тільки один, і всі його знають, але ж старі горіхи схожі, мов близнюки, а тут ще сонце припекло — чого не примариться людині!

Отже, той шлях непривітний, і, як на перший погляд, досить дивно, що троє статечних чоловіків рушили від заводу до корчми «П'яні вишні» саме ним. Але довідавшися, хто ці люди і що їх спонукало віддати перевагу саме цьому шляхові перед «царським», тобто магістральним, ви махнете рукою, нехай, мовляв, ідуть собі з богом куди їм треба.

Перший з них, найвищий, з похмурим обличчям і насупленими бровами, той, що йде на крок попереду від інших і вимахує старомодним парасолем, — начальник конструкторського відділу тридцятишестирічний Прокопій Сапарев. Він одягнутий у широкий чорний плащ, на голові в нього м'який чорний котелок. Не випадково Сапарев іде попереду інших, хай і на один крок: як співробітник Інституту металознавства Академії наук, він вважає себе за найвидатнішого фахівця у цій галузі й готовий потягти парасолею кожного, хто спробує його повчати. Має легкову машину «вартбург», але не їздить нею: лікарі порекомендували йому більше бувати на свіжому повітрі, аби позбутися безсоння.

Позаду й трошки праворуч від Прокопія Сапарева крокує головний технолог заводу Спиридон Хафезов. Віку він непевного, коли про людину не скажеш, молода вона чи стара, можна гадати, що йому під сорок. Він на голову нижчий від Прокопія, але ширший у плечах, ступає твердіше й чіткіше, як сказав би військовий, «по-офіцерському». Хафезов також має підстави ходити по-начальницькому й не терпіти, щоб його випереджали, бо й себе вважає за видатного фахівця з металознавства, до того ж він співробітник того самого інституту при болгарській Академії наук. Але, на відміну від Прокопія, він стриманіший і не розмахує по-панському ніяким старорежимним парасолем; а все через своє походження: Прокопій із заможної сім'ї, а батько й діди Спиридона орендували землю споловини та ходили по наймах.

Вони й одягалися по-різному. Прокопій носив стильний, хоча й не зовсім модний одяг, а Спиридон любив убиратися ефектно, але в стилі дрібного буржуа. Він носив плащ спортивного крою з погончиками, на голові картатий англійський кашкет, а на ногах спортивні черевики на платформі з природного каучуку. Він скидався скоріше на тренера жіночої баскетбольної команди міста Н, ніж на головного технолога такого підприємства важкої індустрії, як ЗСС.

Але і як тренер він викликав би подив, і то неабиякий. Тренер звичайно простує до мети найкоротшим і найлегшим шляхом, а Спиридон — навпаки. Найлегше і найшвидше він міг би потрапити до «П'яних вишень», сівши біля заводу на перший автобус, а через п'ять хвилин пересівши на центральній площі на другий. Зручно і надійно! Він же обирає вкрай непевну дорогу через іще більш непевне поле, до того ж смерком, коли з захмареного неба от-от посіє холодний осінній дощ.

Причини такої суперечливої поведінки? Гадаємо, їх слід шукати не в психіці нашого технолога, а головне в тому, що вій живе на центральній площі і вікна його чудової квартири виходять саме на зупинку, де зустрічаються перший і другий автобуси. Чекаючи другого маршруту, наш технолог ризикував би потрапити на очі дружині, якій він кілька хвилин тому сказав по телефону, що затримається на позачерговій нараді в директора десь години до десятої. Тим, хто пройшов випробування подружнім життям, легко уявити, які сімейні бурі зчиняються в таких випадках! Бо ж закон фізики невблаганний: тіло не може перебувати водночас у двох місцях!

Спиридон Хафезов надто шанує свою дружину, яка до того ж працює судовим слідчим в Н-ському окружному суді, щоб наражатися на сварку, та ще через якийсь там закон фізики!

Тому він воліє дістатися до корчми «П'яні вишні» навпростець через поле, а не головною дорогою.

Третій у групі — інженер-програміст Димо Карадимов. Наскільки начальник Прокопій похмурий на вигляд, настільки Димо привітний — його голубі очі завжди дивляться весело, мовби заохочуючи й вас визнати, що, всупереч