Читати книгу - "Пульсари"

марнотратство вщух швидше, ніж травневий дощ, бо поставало проблемне питання: якщо дитя дома, то воно незгірш отого міліціонера з КП може всадовити на мотоцикл (правда, без коляски) і відтарабанити знову в «санаторій». Хіба ж дарма з усіх сил старалося запроторити туди батька! Як підмінили сина після флоту. Раніше можна було сісти з ним за стіл, погомоніти про очевидне і неймовірне. А зараз? Лекції якісь, а не бесіди. Точно відвезе, якщо побачить.

Мусій скрадливо пробрався у двір, зняв з опудала костюмчик і чкурнув у повітку. Знайшов на сідалах кілька свіжих яєць, випив. Переодягся. На голову прижежурив восьмиклинку. Прихопив ще й старий портфельчик. Через садову хвіртку вибрався з дворища і гайнув до електрички. Контролери не трапилися — благополучно добрався до міста, що вже переключилося на суботній ритм.

* * *

Траплялися Марії і кращі хлопці. Та стара любов до Віталія все ж викрешувала іскри. Тому Марія, може, й не дуже охоче, погодилася поїхати до майбутньої свекрухи на оглядини. Забулися слова з Віталикових флотських листів: «Я нікому не поступлюся місцем у рятувальному човні». Пам’яталися лише: «Кращої за тебе телички, Марійко, немає у всьому світі». Грубуваті й перші слова, і другі, як і сам наречений. Зате відверті. Принаймні не клянеться на руках носити, не дає обіцянок, які забуде на порозі Палацу одружень.

Зібралася сьогодні Марія швидко, по-буденному: до перукарні не бігала, квітку в коси не стромляла — надягла брючний костюм, штормівку і всілася на вишневого кольору «Яву», обхопивши Віталія за плечі. Кінські сили двохтактного двигуна не помітили надбавки вантажу до традиційного центнера. За спиною-скелею утворилася зона затишку, в яку й заховалася Марія. Досить було трохи відхилитися вбік, як вітер починав зривати каптур і проціджувати холод через кожну ниточку в одязі.

Виїжджали за місто, коли на дорозі раптом, немов з-під землі, вигулькнув дідусь і, певне, з переляку, затанцював козликом перед самісіньким колесом. Дівчина ще відчула, як ревонув мотор, як мотоцикл стрибнув різко ліворуч, кинувши її на якісь віти.

Опам’яталася, коли двоє юнаків знімали її з рятівних кущів. «Швидка допомога». Велика калюжа крові на фундаменті декоративного риштування. Віталик на ношах. У машину спершу поставили ноші, потім допомогли їй сісти.

Кривавилося простирадло, і Марія шарпнулася туди, але один з лікарів міцно схопив її за плечі, тицьнув під ніс якоїсь рідини в слоїку і досить рішуче гримнув:

— Ану сядь отам у куточок і дивись у вікно, без тебе впораються. Ти знаєш, де ми зараз проїжджаємо? Назви вулицю. Ти що, нетутешня?

— Тутешня, — зворухнула Марія задерев’янілі губи і тихо вимовила імена великих маршалів, на честь яких були названі дві вулиці, що зійшлися на перехресті.

Це побіжне обстеження Маріїної психіки заспокоїло лікаря, та й потерпіла переконалася, що при пам’яті вона, при свідомості…

Виїхавши на бульвар, по якому невдовзі нестимуть олімпійський вогонь, звернули у двір медичного інституту. А он і старий університетський корпус, в якому вона вже кілька років проводить «дозвілля» з собачками — мучениками й подвижниками біології.

Віталія поспіхом винесли, а Марії наказали йти слідом — «оформляти» треба.

Ненароком погляд дівчини впав на підлогу, де щойно стояли ноші,  — там лежав рукав Віталикової куртки, аз нього визирали… пальці. Схопила рукав — він був важкий, повний теплого тіла. Нестямно притисла, немов малу дитину, потім поклала на коліна, знову схопила. Треба щось робити. Швидше! Щойно їй страшенно боліла голова, ніби по ній гупали паровою «бабою», а зараз думка працювала чітко, лихоманково — швидко. Треба пришити! Негайно! Поки жива тканина. Але ж тут не роблять таких операцій, хіба що в столиці… Отже, Віталик буде інвалідом? А Іванова? Вона ж давно експериментує…

Швидко загорнувши теплий рукав у штормівку, Марія прожогом кинулася через давно знайомий їй лаз До університетського двору, не сумніваючись, що Іванова, як завжди, сидить над собачками.

— Ви ж усе можете, Ірино Олексіївно! Ви ж усе можете! — кричала начальниці — маленькій, тендітній жіночці, яка сиділа, поклавши лікті на стіл і стиснувши скроні долонями. — А вони викинуть Віталикову руку, зашиють плече й викинуть…

— Я тепер собачий доктор, голубко, ніхто не дозволить мені… Та й не знаю я ще у нас випадку, щоб хто пришивав руку…

— А на собаках?! Скільки можна їм відрізати-пришивати-відрізати! Ви ж можете, — благала Марія, — он же згинається, — тицьнула вона пальцем на двері, нагадуючи, що за ними в лабораторії працює автономна собача нога, пришита до апарату штучного забезпечення життя.

— Я не маю права, — опиралася Іванова.

— Це найлегше сказати, коли ми боїмося чи не хочемо чогось робити. Пропаде ж рука! Охолоне! Ви хоч збережіть її живою, поки Віталик одужає, поки дозвіл одержите, поки закон вийде, поки зрозумієте, що від собак час уже вашу науку й до людей звернути. Ви ж можете… На якого дідька лисого, на яку трясцю ваша наука?! Консервуйте!

Марія впевнена, що коли не сьогодні, то завтра знайдеться сміливець, який пришиє руку її нареченому… Людина в щось мусить вірити, навіть у примарне, але бажане. В цьому джерело її мужності.

КОНКУРС ПОРУШНИКІВ

Небо над площею Південною розкреслюють навпіл дві пари тролейбусних штанг. Під однією з них щойно зупинився буфет на колесах, де обідають водії. Побачивши знайому буфетницю, сержант міліції Іола Рожко, який уже понад дві години без усяких пригод стоїть на посту, оживає, прибадьорюється. Він не вперше спостерігає, як спритна, метка буфетниця, парашутуючи спідницею, вискакує з кабіни, біжить до стоп-сигнальних вогнів своєї харчевні, хапає канати і чимдуж тягне