Читати книгу - "Курячий бог"

виховательок дитсадка прибігав у світло-голубій тенісці, забувши надіти краватку. Він був дуже балакучий і непосидливий, за все брався і все робив сам. Граючи з дівчатами в теніс, сам судив, сам забивав м'ячі, сам вигравав, сам водив виховательок у кіно кудись у приморське селище.

У Сергійка відразу зник інтерес до того бога. Подумаєш — Алик власноручно розкопав. Коли захоче, то й він, Сергійко, теж розкопає.

Тьотя Люба ніби вгадала Сергійкові думки, повеліла:

— Біжи, Сергійку, до моря, я зараз прийду. Сергійко цього разу був сама слухняність.

— Та більше не ховайся, — порадила вихователька, — бо все одно знайду.

Виховательки заговорили про щось пошепки, а Сергійко бігцем подався на берег моря. Нарешті він переконався, що розмови про бога — не порожні теревені. Виявляється, що бог таки існував. Його знайшов Алик, знаходили інші, то чому ж не знайти Сергійкові?

Біг доріжкою, яка щедро була посилана морською галькою та перетертими черепашками, прислухався до того, як шерхотіли його черевики. Міцно затискував у долоні змокрілий пухирчастий плід невідомого дерева, і йому здавалося, що то вже він тримав за бороду таємничого чародія — «курячого бога».

ЧИ Є В СВІТІ ПРАВДА?

Море хлюпотіло мирно, весело. То набігало на теплу гальку рожевими бульками, то відкочувалось геть, залишаючи вогку золотаво-буру крайку, щоб за хвилину знову проспівати шурхітливу пісню, збурунити дрібну морську потерть. Камінці — сірі, димчасті, чорнуваті із зеленими прожилками, рудуваті і зовсім бурякові,— різнобарвні і різноманітні, гостро поблискують проти гарячого сонця, ваблять Сергійкові очі. І головне — на якого не глянь, то так і здається, що дивишся на самого курячого бога.

Діти накупалися, набрьохкалися в морській кипені, нагаласувалися досхочу. Попадали стомлені, вовтузяться в холодочку під дощаним дахом, попискують, мов мишенята в бабиній комірчині. Сперечаються про щось. Хіба Сергійко не знає про що? Вигадають що-небудь таке, чого і в книжках не прочитаєш, і в кіно не побачиш, та й теревенять без упину.

Сергійкові не до розмов. Він шукає курячого бога. І він його обов'язково знайде. Коли знайшов те диво піонервожатий Алик, то й Сергійко знайде. Увесь берег перекопає, всі камінці перегляне, а знайде. І безумовно, що нікому тієї знахідки не віддасть. Навіть тьоті Любі. А тим більше оцій нахабі — Юльці.

Юлька — очкаста і цибата — не відступає від Сергійка ні на крок. Сергійко перегортає камінці — і Юлька сидить поруч, мов квочка в піску гребеться.

— Ти загубив щось, Сергійку?

— Нічого…

— А то ти шукаєш?

— Шукаю…

— А коли знайдеш, то даси мені?

Сергійко мовчить. Не може ж він сказати людині в очі, що вона безсоромна нахаба. Він ще нічого не знайшов, а вона вже присікалась: «Віддай!»

Юлька взагалі завидюща. Найзавидющіша в усій їхній групі. Хай тільки хто щось принесе в садочок, Юлька миттю з рук вихопить. Бо вона найбільша і найсильніша від усіх. По роках — то ще й молодша від Сергійка, а на зріст — ого, яка вигналась. І руки в неї найдовші. І очі найгостріші. І до кожного вона прилипне.

Тільки почав свої пошуки Сергійко, вже й вона тут як уродилася. Притьмом вихопила з рук зелену кульку.

— Це мій! Мені його мама купила. А я загубила.

От же й брехуха! Але Сергійко не розсердився. Тільки сказав: — А от мами таких і не купляють. Вони на дереві ростуть.

— А от і купляють. Бо це мій м'ячик.

Сергійко тільки презирливо гмикнув: м'ячик! І відступив убік — не сперечатися ж з дівчиськом.

— Грайся. А я собі не таке знайду.

Скоро «м'ячик» набрид Юльці. Знов почала в руки Сергійкові дивитись.

— А що ти тут шукаєш?

Сергійко уперто мовчить. Було б з ким говорити!

Вопи копаються в камінцях. Уперто, мовчки. Сергійко уважно перебирає камінець за камінцем, забув про все, навіть Юльки вже не помічає. А та не стільки свої камінці розглядає, як за Сергійковими руками стежить. Коли шукає людина, то щось же вона та знайде. Ось Сергійкове серце стріпнулось радісно. На одному камінці він помітив дірочку. Швидко підніс його до ока — не світиться. А Юлька вже розгадала його таємницю.

— Курячий бог?

Сергійко розчаровано кинув камінця.

— І зовсім ніякий не бог.

— Коли знайдеш, то віддаси мені? Добре?

— Я собі його на шию повішу.

Юлька не образилась. Навпаки — вона й інших до діла закликала.

— Дівчата! Хлопчики! А йдіть-но сюди.

За хвилину вихованці ретельно порпалися в гальці. Вихователька спокійно собі ніжилась у холодочку. Видно, роздумувала на дозвіллі, чому б це солдат так раптом замовк. То по два листи в день слав, а це жодного за тиждень немає.

На березі враз зчинився галас. Діти за щось побились, пересварились, хтось уже рюмсав, а Люба ніяк не могла прогнати з голови думок. Вона дорікала солдатові, а той стояв навитяжку, виправдувався.

— Тьотя Люба! А він б'ється…

Мов хвиля морська змила того солдата. Кинулась до дітей. Вони оточили виховательку, а Юлька найперша голосить:

— Сергійко камінець віднімає.

— А от він і не її! То мій! — сердито кричить Сергійко. — Я його знайшов. А вона вихопила. Хай віддасть…

— І не віддам! Це мій бог.

Юлька, як завжди, брехала безсоромно у вічі. Хвилину тому Сергійкові нарешті всміхнулась доля: не вірячи у власне щастя, він