Читати книгу - "Темна матерія"

різдвяну вечірку? Він усе намагався виманити тебе постояти з ним під омелою.

Вона лише сміється і каже:

— Поки ти повернешся, вечеря вже буде на столі.

— Тобто я мушу повернутися через...

— Сорок п’ять хвилин.

— І що б я без тебе робив?

Вона цілує мене.

— Не будемо навіть думати про це.

Я хапаю ключі й гаманець із керамічної тарілки біля мікрохвилівки й рушаю в бар. Мій погляд падає на люстру-гіперкуб над обіднім столом. Даніела подарувала її мені на десяту річницю нашого весілля. Найкращий подарунок на світі.

Я доходжу до вхідних дверей, і Даніела кричить:

— Повертайся з морозивом!

— М’ятне з шоколадною стружкою! — додає Чарлі.

Я здіймаю руку, піднімаю великий палець.

Не озираюся.

Не кажу до побачення.

І ця мить прослизає непомітно.

Кінець всьому, що я знаю, кінець всьому, що люблю.

Я живу на Логан-сквер ось уже впродовж двадцяти років, і ніколи вона не буває такою красивою, як у перший тиждень жовтня. Мені завжди пригадується рядок із Ф. Скотта Фітцджеральда: «Прийдуть прохолодні осінні дні, і життя завирує знову».

Вечір прохолодний, небо чисте, тож навіть видно жменьку зірок. У барах, напханих розчарованими вболівальниками «Чикаго кубс», галасливіше, ніж звичайно.

Я зупиняюся на тротуарі у світлі занадто яскравої вивіски, яка блимає написом «Віллидж Теп», і вдивляюся крізь відчинені двері вглиб звичайнісінького бару, котрий можна знайти на кожному розі будь-якої пристойної околиці Чикаго. Це найближчий шинок од мого дому — всього лишень за кілька кварталів.

Я проходжу крізь сяйво блакитної неонової вивіски у вітрині й ступаю в дверний отвір.

Метт, бармен і власник, киває мені, коли я заходжу досередини, проштовхуючись крізь натовп навколо Раяна Голдера.

— Щойно розповідав про тебе Даніелі, — кажу Раяну.

Він усміхається, занадто випещений і вичепурений як на того, хто заробляє читанням лекцій, — стрункий, засмаглий, у чорній водолазці, з доглянутим заростом на обличчі.

— Чорт забирай, я такий радий тебе бачити! Я зворушений, що ти прийшов. Люба? — він торкається оголеного плеча молодої жінки, яка сидить на стільці поряд із ним. — Ти не проти, якщо мій дорогий старий друг украде на хвилинку твого стільця?

Жінка слухняно звільняє своє місце, і я видираюсь на барний стілець поруч із Раяном.

Він підкликає бармена.

— А пригости-но нас парочкою найдорожчих напоїв у барі.

— Раяне, це не обов’язково.

Він хапає мене за руку.

— Сьогодні ми п’ємо найкраще.

— У мене є віскі «Макаллан» двадцятип’ятирічної витримки, — каже Метт.

— Подвійний. За мій рахунок.

Коли бармен відходить, Раян б’є мене по руці. Сильно. З першого погляду й не скажеш, що він учений. На старших курсах він грав у лакрос, і ще й досі має міцну статуру — широкоплечий, зграбно й легко рухається, наче справжній атлет.

— Як там Чарлі й прекрасна Даніела?

— У них все чудово.

— Шкода, що ти не привів її із собою. Я не бачив її з минулого Різдва.

— Вона передає тобі вітання.

— У тебе чудова дружина, але це зовсім не новина.

— Ти не збираєшся осісти десь найближчим часом?

— Навряд. Мене влаштовує парубоцьке життя і його численні принади. А ти так само в Лейкемонтському коледжі?

— Так.

— Пристойний заклад. Фізика для старших курсів, еге ж?

— Точно.

— Отже ти викладаєш...

— Квантову механіку — переважно вступний курс. Нічого аж такого сексуального.

Метт приносить нам напої, Раян бере їх у нього, один ставить переді мною.

— То це вечірка... — кажу я.

— Це просто імпровізація кількох моїх аспірантів. Їм ото за щастя підпоїти мене, а потім під шумок назбирати теплу компанію.

— Успішний рік для тебе. А я й досі пам’ятаю, як ти мало не завалив диференційні рівняння.

— А ти рятував мій зад. І не раз.

На якусь мить крізь самовпевненість і глянець мені привидівся недалекий парубок-веселун, випускник, з яким я півтора року ділив якусь гидотну квартиру.

Я питаю:

— Ця Павійська премія була за твої дослідження у...

— Визначення префронтальної кори головного мозку як генератора свідомості.

— Точно. Я читав твою статтю про це.

— І як тобі?