Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

бокалів. Тоді сів на кухні й крізь зачинені двері став дослухатися до розмови за столом.

— Не варто було витрачатися на цей урочистий обід. Ірмґард так смачно готує, що її страви могли б стати окрасою «Свидницької пивниці», — спокійний бас, всмоктування пивної піни й полегшене зітхання.

— Ми не могли собі дозволити пригощати таку пані, як Софі, нашою домашньою ковбасою із квашеною капустою. А тут маємо те, що їдять у доброму… товаристві, — нервовий баритон, що затинався після кожного слова. — Дякуємо, що ви нарешті вибралися до нас. Для простого майстра — це честь.

— Повірте, Франце, що мені доводилося бачити дам, які вилизували смалець із тарілок. — Мелодійний, тихий і майже дитячий голос. — Хоча я й походжу з аристократичної родини, та вже під час навчання в консерваторії позбулася класових забобонів… — легка нетерплячість. — Крім того, я не розумію, вашого «нарешті». Наскільки мені відомо, досі мене ніхто сюди не запрошував.

— Ервіне, ти цього року закінчуєш гімназію, — бас, чиркання запалюваного сірника, випущений крізь ніздрі дим. — Які твої плани на майбутнє?

Раст помішав бульйон і розлив його в тарілки. На великому полумиску кельнер повикладав спаржу й полив її розтопленим маслом. Відчинив двері, вніс усе до кімнати й весело повідомив:

— А ось гаряча страва: бульйон із жовтком і спаржа.

Ебергард Мокк загасив цигарку. Його небіж втупився в требницьку гаптовану скатертину та повільно й чітко вимовив:

— Я хочу вивчати германістику в університеті.

— О, це цікаво, — Ебергард Мокк з помітним задоволенням поглинав бульйон. — Пригадую, що не так давно ти хотів бути поліцейським.

— Це було до того, як я відкрив для себе поезію Гайне.

Коли Раст торкнувся полумиска із заливним, аби його прибрати, Франц Мокк притримав кельнера за руку й відкраяв виделкою великий шматок свинячої голови.

— Я заплатив, то і їм, — Франц Мокк зблід на виду й нагадав Растові пияка, що колись у їхньому ресторані одним рухом перекинув стола догори ногами. — Я знаю, що простий майстер на залізниці не може бути прикладом для мого сина… Але я тобі стільки разів повторював: стань залізничним інженером, будеш добре заробляти, щороку їздитимеш на відпочинок до Сопота… А ти мене не слухаєш і конче хочеш вивчати якогось жида…

— Тату, я поет, — Ервін нервово ламав пальці. — Я хочу робити те, що люблю…

Ірмґард подала Растові знак, аби той вийшов з кімнати. Раст ухопив полумисок із рештками заливного, але Франц Мокк знову притримав його за руку.

— Люблю, люблю, — шматочки м’яса й слини впали на требницьку скатертину. — Ти що, педик якийсь? Поети — це ж суцільні педики й жиди. А ти які вірші пишеш? Щось там про зірки й машини. Чого не напишеш любовного вірша до жінки? А, вже знаю, знаю… То твій новий вчитель німецької літератури… Це він намагається зробити з тебе педика…

— Франце, припини, бо я тобі цього не подарую, — Ірмґард спопелила поглядом спершу чоловіка, а потім кельнера. Той видер у Франца Мокка полумисок із рештками заливної свинячої голови й вибіг до кухні. На великій сковороді розтопив масло й поклав на неї порізану шматочками картоплю. На другій конфорці поставив каструлю з бараниною в густому соусі. У їдальні запанувала тиша, яку за мить порушив голос капризної дитини:

— Ебі, ти колись сам займався латинською літературою. Хотів бути гімназійним вчителем. Хіба ти був гомосексуалістом?

Раст вніс тацю з наступною стравою.

— Пані й панове, ось баранина із прянощами, печена картопля, салат із селери та вишневий компот, — Раст вправно збирав порожній посуд. Сердитий погляд Ірмґард змушував його поквапитися. Він вийшов до кухні й припав вухом до дверей: нічого, крім голосного брязкоту виделок та ножів.

— Люба моя, — пролунав за мить спокійний голос. — Про це тобі краще знати.

— Дядьку Ебі, що поганого у вивченні літератури? — Нервовий тенор часом зривався на фальцет. — Будь ласка, поясніть моєму батькові, що в цьому немає нічого поганого. Ви ж якнайкраще знаєте, скільки хвилин блаженства ми зазнаємо завдяки цьому… Ви ж самі вивчали Горація й написали про нього статтю латиною… Наш викладач латини, директор гімназії Пєхотта, високо цінує ваші зауваження…

— Я гадаю, — сичання газу з відкритої пляшки супроводжувало захриплий голос, надсаджений десятками вчорашніх цигарок, — що освіта й фах, який ми обираємо, не завжди йдуть у парі, що видно на моєму прикладі…

— Припини, Ебі, й говори по-людськи, — притлумлена відрижка. — Ти полишив ці дурощі, про які говорив Ервін, і обрав роботу поліцейського. Кажи-но: ким краще бути хлопцеві, поетом чи залізничним інженером?

— Ну, скажи нам, — капризним голосом озвалася дитина. — Усім нам цікаво, як ти розв’яжеш цю складну дилему.

— Інженером, — останнє слово супроводжувалося голосним ковтком.

Раст відскочив від дверей, які Ервін мало не розтрощив, вибігаючи з кімнати. Гімназист насунув на голову шапку, натяг трохи затісне пальто й вибіг з дому.

— А ось і десерт, шановні пані й панове: сілезький маківник, — Раст подавав солодке й каву. Прибираючи з-перед бюсту Софі непочаті баранячі відбивні, він помітив, як в її руці дрижить мундштук. Глянув на неї й зрозумів, що це ще не кінець неприємностям за обідом.

— Цікаво, я знаю свого чоловіка вже два роки, і сьогодні вперше не впізнаю його, — на щоках Софі з’явився легкий рум’янець. — Де твоя плебейська сила, Ебергарде, що змушує злочинців тремтіти, яка колись примусила мене дуріти від самої думки про тебе? Сьогодні тобі забракло цієї сили, аби захистити цього хлопця? Вдома ти глузуєш з