Читати книгу - "Чарівна діброва"

I
На Діброві

З дороги

— Пригадуєш собі, Карусь, як ми їхали до місця моєї праці і я розказувала тобі по дорозі різні дрібні історії, найбільше про країну, звідки я приїхала?

Карусь добре пам’ятає ті часи. Вони — поза нами. Обидвома. Ми вже туди не їздимо. Ми живемо в Дітройті і час від часу їздимо на Діброву. Цю дорогу Карусь дуже любить. А ще більше, як йому щось розказувати. Проскочить швидко і не зчуємось, як час мине.

Отже — їдемо на Діброву. Надворі осінь. Золота. Блакитна. Прекрасна. І нас кортить проїхатись, побути на Діброві. Твій мотор теж потребує руху, інакше щось там станеться з тією батерією. І взагалі, Карусь, я не розумію, чого та батерія від нас хоче. Інші машини псуються, коли працюють, а вона, коли відпочиває. Як ти почуваєш себе сьогодні з батерією?

Карусь почуває себе чудесно, бо застартував з місця. Їдемо. Тільки мигнув Девісон, і ми вскочили на Джан Ладж Норт.

— Ааа, Карусь, я люблю таку гладку широку дорогу без світлових сигналів! Ти теж любиш, правда? От би нам так до самої Діброви! На Діброві тебе чекає купіль. І не будь-чим: порошком, що його лікарі вживають до миття інструментів. Це залишок моєї лікарської практики. Тепер це — м’яке, делікатне мило для тебе. Потім намастимо тебе ще й воском і будеш, як римський патрицій: викупаний, намащений, сяючий. Але перед нами не пир, а зима. А оте вуличне паркування, то справжнє свинство.

Карусь чхає і фуркотить — це знак, що задоволений, чекаючи на купіль. Він муркотить заохочуюче: хай тільки минемо восьму милю — знову потрапимо на гарну дорогу. Але до того часу треба вважати. Знаєш, чого я не люблю? Того будування доріг: усе порозкопуване, порозкидуване, всюди написи, стрілки, всюди остороги: там не в’їзди, тут не скручуй, там об’їзд, а там, як хочеш їхати наліво, мусиш скрутити направо…

«Карусь миється біля дібров’яного будинку»

Карусь дійсно скручує направо, потім переїздить через середину — це восьма миля — і завертає носом наліво, в’їздить на другу ліву лінію, і ми їдемо на захід, їдемо попри Нордландцентер, їдемо попри місто, що народжується. Нові будинки наче з-під землі виросли, цілі квартали їх. Різні компанії побудували собі тут пляжі, галузі, як вони їх називають. Стиль їхній модерно-містечковий: вони невисокі, з ґанками, з подвір’ями, зі стовпиками і басейнами. Виглядають усі, як мотелі. Ми швидко минаємо їх, прострибуємо перехрестя з Телеграф дорогою і вбігаємо на Гренд Рівер.

— Коли я приїхала до цього міста, мені здавалося, що його переділяє на дві частини Велика Ріка. Я шукала тієї ріки і не найшла. Натомість всюди були дімки: малі, чорні й обдряпані в долині міста і кращі поза нею. Але вони вибігали в нескінченну даль, і нічого не діялось милями і милями — дімки, городці, дерева і пустка… Від того на мене лягала нудьга, і я тужила за містами Европи, повними руху, гамору, високих домів, біганини людей, високих церков і прекрасних будинків. Але коли я про те говорила старим емігрантам, вони не могли зрозуміти мого відношення до обох родів міст. Казали: вам треба було приїхати сюди тоді, коли ми приїхали. Тут не було нічого, крім кількох буд, а там, де Вудвард, були багна з водяним птаством. Але ми своїми руками збудували наше місто і нашу Америку. А тепер доведеться помирати і залишати таку красну Америку. Я думаю, Карусь, що і ти тієї ж думки, адже ж Дітройт — місце твого народження, і ти напевно вважаєш його найкращим містом у світі.

Карусь не говорить нічого, він, мабуть, не хоче ображати мого почування європейського патріотизму. Тож не сперечаємось, їдемо далі.

— Не було й експресвею. Ти надто молодий і не пам’ятаєш, як його будували. Оце важливе перехрестя на чотири сторони світу здавалося нам тоді майстерним мереживом з мостами один понад одним, мов вигнутими луками. Дехто сумнівався, чи взагалі такими дорогами можна буде їздити. Мало того, я знаю людей, що й досі не наважуються їхати експрґесвеєм. А це ж щонайкраща дорога.

Ми якраз і біжимо такою дорогою, що сполучає Дітройт — місто моторів зі столицею стейту — Ленсінґом. Швидко обабіч вже не появляються будинки, тягнуться лише поля. Одноманітні. Нецікаві.

— Знаєш, Карусь, ці пусті поля безмежні та до зануди одноманітні. Спати хочеться і, якби не необхідність трохи вважати на тебе, — заснула б. Та може швидко винайдуть авто, в якому натиснеш на ґудзик, сядеш собі вигідно і читаєш або спиш, а авто само тебе везе. Рід такого «компутера» чи що. Але, скажу тобі, ці пусті поля мене пригноблюють. У нас такого ти не побачиш. Просто не можна собі уявити. Кожен шматок поля люди використовують, засівають, обробляють, скоро поля не зможуть прогодувати людей. Мала країна, що не кажи, та Европа. А тут простір і простір колосальний. Он Великі Рівнини середини нашого континенту: їдеш, і їдеш, і