Читати книгу - "Поїзд, що зник"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 106
Перейти на сторінку:
одержати. У мене після війни була схожа історія, по розшуку. Це я тоді тільки лейтенанта одержав. На ті роки, як хто чув від батьків, увесь Київ був одна суцільна «комуналка». Окрему квартиру давали, як Героя Радянського Союзу - навіть не кожному сотому. І от уявіть таку собі пару. Він молодий, красивий, розумний, зарплата велика, машина службова, а головне - ОКРЕМА квартира. Щоправда, на першому поверсі, але хто тоді на такі дрібниці зважав. Дружина молода, молодша нього, бо він уже встиг і повоювати, і покомандувати, а вона після школи. Теж дуже гарна і не працює. Бо у чоловіка зарплата велика і він дружину дуже любить. І нічого, крім неї, не бачить. А на лавочці під парадним, як водиться, цілісінькі дні просиджують народні месниці. Старі, страшні, самотні, нікому й за гроші не потрібні.

І от одна із цих старих-страшних щоразу зачіпає щасливого закоханого:

- От ви усе працюєте, працюєте, а молода жінка вдома сидить. От ви перевірте, чим вона без вас займається. Мало що…

І отак щовечора: «От ви подумайте, от ви перевірте…»

Інший би посміявся чи послав подалі. А наш начальник був ревнивий, як циган. Все мовчки вилицями грав. І догрався. Одного вечора підходить він до свого під’їзду, а та чорнорота вже аж підскакує від нетерпіння:

- От ви й допрацювались! Я ж вам казала - не треба жінку вдома одну залишать! Тепер дивіться.

Чоловік глянув, - а вдома світло горить, фіранки прозорі, видно все, - і отетерів. За столом сидить його кохана, навпроти, спиною до вікна, якийсь незнайомий мужчина, і до нього жінка щось дуже лагідне щебече. Бо мало того, що посміхається, а ще й руку погладила. У ревнивого в очах потемніло, увірвався в квартиру, схопив сокиру і рубанув по голові і дружину, і гостя. Викликав нас. Отут все і з’ясувалося: то не коханець, а жінчин брат був, котрий у Німеччині служив. Оце приїхав до єдиної сестри з швагром познайомитись. І «познайомився».

Загальний веселий настрій після розповіді Старого здимів. Промовчали добряче, а потім Підполковник додав:

- Я отій чорноротій строк таки припаяв - за підбурювання до вбивства. Вона так нічого й не зрозуміла, все тринділа і на суді, і не слідстві: «А до чого тут я?» Той ревнивий бідолаха «вишки» не заробив, бо в ті роки її тільки «ворогам народу» давали. Але, кажуть, що його з Лук’янівки прямісінько в Павлівську перевезли. А вам, хлопці, мораль, як у тій байці: ніколи, ні за яких обставин, не поспішайте вискакувати, мов голі курви з кропиви.

Це у кого там ще на всі випадки життя була «аналогічна ситуація»? У бравого вояка Швейка? Н-да, наша служба такі аналоги підкидає, куди твоєму Гашеку. Бо оце відсміялися ми після історії з пательнею, Старого послухали, аж тут викликає мене Полковник. До себе. А це означає, що мені нічого хорошого не світить. Бо коли світить, то він до мене у кабінетик сам заходить. Начальник у нас демократ. І простий, як правда. Або Ленін з ходоками.

Заходжу, доповідаю. На столі у Полковника кримінальна справа лежить. Вже «тепліше». Біля вікна - Комісар. На Святу Софію дивиться і в носі длубає. Може це «гаряче», а може просто замполіт до начальника у своїх справах забіг. А мені, насправді, знову довірять вигрібати те, що лягаві з райвідділу перепартачили і нам підкинули.

- Сирота, - каже мені начальник, - це ви цікавились, коли нам царя відновлять?

Усе! Доляпався! Настукали! Хто мене за язика тягнув? Стояли усі разом в коридорі, курили, теревенили про політику. Тут якраз в армії звання «прапорщик» відновили, я й пожартував: «А коли ж це, гаспада афіцери, нам і царя відновлять?» Поінформувала якась сволота кого треба і де треба.

Втрачати нічого, я і ляпнув:

- Думаю, товаришу полковник, що не раніше 2013-го року, до чотирьохсотріччя дому Романових!

Начальник зареготав, Комісар смиконувся. Але Полковник його жестом зупинив:

- Без дискусій, у нас не збори! Беріть, Сирота, оцю папочку і працюйте. У мене таке враження, що надалі вам на тему прапорщиків жартувати розхочеться.

Повернувся я до себе, розкрив папочку: на першій сторінці свіженька фотографія потерпілого. Мордяка, хоч пацюки бий, а на плечах погони прапорщика! Наврочив…

Коли я вліз у саму суть справи, одгріб те, на чому спеклась військова прокуратура, а за нею наші парнокопитні з райвідділу, то нормальний настрій у мене зник остаточно. Отой прапорщик у понеділок вранці пішов на службу «в розташування Н-ського підрозділу Збройних сил СРСР, дислокованого на території Київського гарнізону», але туди не прибув. Відсутність його виявили швидко, бо знадобились якісь ключі, котрі прапорщик тримав у себе вдома, на порушення інструкції. Але хто ті інструкції читав, а надто виконував, навіть у Збройних силах? Однак, як делікатно написав військовий дізнавальник, «факт відсутності прапорщика Н. було виявлено в зв’язку з нагальною службовою необхідністю». Знаю я вашу службову необхідність, та ще й нагальну! Либонь, комісія приїхала з перевіркою, а каністра зі спиртом для пиття у прапорщика в каптерці зберігалась. От і схаменулись: а де ж це він? Ах, немає на території? А зранку через КПП проходив? Не проходив? Телефонуйте додому! Не відповідає? Чергову машину з посильним на квартиру! Що, і там немає? Дзвоніть дружині, вона в окружному госпіталі у травматології медсестрою працює. Що сказала? Вранці пішов із дому, як завжди, живий, здоровий, веселий, більше на зв’язок не виходив…

Отоді закрутилось і загуло: дзвінки до «швидкої», до витверезників і гарнізонної «губи», до моргу, комендатури і, нарешті, в нашу міліцейську КПЗ. Відповіді стереотипні: не затримували, не приводили, не знаходили, ані живого, ані хворого, ані в стані незаперечного покійника. Ґвалт! Бо якби це мурло було виключно цивільною особою, то попросили

1 2 3 4 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд, що зник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзд, що зник"