Читати книгу - "Степовий найда"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 35
Перейти на сторінку:
він без найменшого зусилля зробив два-три стрибки вбік і опинився знову на тій же відстані від них, що й раніше. Так повторювалося кілька разів; збуджені й веселі, діти переслідували тварину, яка кожного разу відступала вбік, а не бігла прямо по дорозі. Нарешті вони зрозуміли, що їм не вдасться ні спіймати койота, ні відігнати. Раптом у них промайнула думка; її висловила Сюзі, у якої під страху оченята стали зовсім круглі:

— Кларенс! Він кусається!

Кларенс схопив грудку землі і щосили шпурнув її в койота, влучно поціливши в ногу. Койот клацнув зубами, гавкнув і зник. Кларенс з виглядом переможця повернувся до своєї супутниці. Тим часом Сюзі пильно вдивлялася в протилежний бік, і тільки зараз Кларенс помітив, що, переслідуючи койота, вони далеко відійшли від дороги.

— Кларенс! — сказала Сюзі, нервово засміявшись.

— Що таке?

— А фургона нема!

Кларенс здригнувся. Сюзі сказала правду. Не тільки їхній фургон, але весь караван з волами й погоничами зник, наче їх вихор підхопив або поглинула земля. Не видно було навіть куряви, що, низько стелячись над землею, позначає рух каравану. Перед ними до самого обрію, за який уже ховалося вечірнє сонце, стелилася неозора одноманітна рівнина без будь-яких ознак життя або руху. Величезна ясноблакитна кришталева чаша, заповнена вдень курявою та вогнем, а вночі темрявою та зірками, — яка, досі щільно лягаючи краями на землю, замикала їх всередині кола, цього разу немов піднялася, пропустила караван і знову опустилася, щоб назавжди замкнути в собі двох дітей.


РОЗДІЛ II

Перше, що вони відчули, було нестримне захоплення: як чудово, вони вільні! Діти мовчки дивилися одне на одного сяючими очима і задихалися від радості. Але це тривало недовго. Сюзі незабаром простягла ручку і вчепилася за куртку Кларенса. Хлопчик зрозумів її і поспішно сказав:

— Вони ще не встигли далеко від'їхати і зупиняться, як тільки побачать, що нас немає.

Діти пішли швидше. Сонце, за яким караван посувався кожного дня, і свіжі сліди на дорозі безпомилково вказували їм напрямок. Чисте свіже повітря без куряви і запаху волів, здавалось, вливало в них свіжі сили.

— А нам зовсім не страшно, правда? — сказала Сюзі.

— Чого ж нам лякатися! — озвався Кларенс. Він промовив це дуже впевнено і суворо, хоч саме в то мить пригадав: адже їх цілими годинами залишали самих у фургоні, і, отже, чого доброго, їх почнуть шукати тільки години через дві, коли стемніє і караван зупиниться на ніч. Хоч вони бігли й не дуже швидко, але, видно, вже були стомлені, чи повітря невистачало — обоє дихали важко. Раптом Кларенс зупинився:

— Он вони!

1 він показав на хмарку куряви далеко-далеко на обрії, на якусь мить в ній промайнув чорний силует фургона, промайнув… І зник. Зникла й хмарка, немов це був міраж. Каравану як не бувало. Знову перед ними стелився безлюдний шлях.

Діти не знали, що ця на перший погляд плоска рівнина насправді була хвилястою, і вони не могли побачити фургон, який десь повз по схилу пагорка. Обоє зовсім розгубилися, хоч кожне з них намагалося це приховати.

Першою не витримала дівчинка: вона сердито розплакалася. Побачивши таку слабість, хлопчик відчув приплив нових сил і чоловічої гордості: він повинен бути її захисником, відповідальність за обох лежить на ньому одному. І нема чого говорити з цим дівчиськом відверто.

— Ну, чого ти ревеш? — сказав він з удаваною суворістю. — Годі-бо, незабаром вони зупиняться і пошлють кого-небудь за нами! Та, напевно, вже й послали.

Але Сюзі з властивою жінкам проникливістю, відчула нещирість в його голосі і почала щосили лупцювати його своїми маленькими кулачками.

— Не послали! Не послали! Ти сам це добре знаєш! Як ти смієш?

Стомившись, вона впала долілиць на суху траву і, вчепившись за неї ручками, заплющила очі.

— Вставай! — сказав хлопчик. Обличчя його зблідло, і виглядало тепер майже зовсім дорослим.

— Відчепись від мене! — сказала Сюзі.

— Ти хочеш, щоб я пішов і залишив тебе саму?

Сюзі крадькома розплющила одне синє очко і зиркнула на нього з-під капора.

— Хо-о-чу!

Кларенс обернувся, удаючи, що хоче йти, насправді ж — щоб подивитися, чи близько вже сонце схилилось до обрію.

— Кларенс!

— Чого тобі?

— Візьми мене!

Вона простягла до нього рученята. Кларенс обережно підняв дівчинку, взяв на руки і поклав її голівку собі на плече.

— Ну, — сказав він весело, — тепер ти поглядай в один бік, а я в другий. Ми їх скоро знайдемо!

Ця думка сподобалася їй. Кларенс побрів, спотикаючись, і через деякий час вона спитала:

— Ти щось бачиш, Кларенс?

— Поки що ні.

— Я теж.

Дівчинка, здавалось, заспокоїлась. Та не минуло й кількох хвилин, як вона важко обвисла у нього на руках. Дівчинка заснула.

Сонце сідало все нижче, ось воно торкнулося лінії обрію і било тепер Кларенсові прямо в вічі, сліпило його, коли він, напружуючи зір,

1 2 3 4 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Степовий найда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Степовий найда"