Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

не мають ніг», 1973, «Перстень Борджіа», 1975 і «Прекрасна чарівниця», 1980), написана після відомих подій у Чехословаччині в кінці шістдесятих років і, можливо, є породженням духовної ситуації в суспільстві після них – зрештою, чи не тому фіксуємо й яскравий спалах історичної прози в чеській і словацькій літературах: письменники починають тяжіти більше до езопової мови, абстрагованого суспільного мислення – Владімір Нефф тут не був винятком. Зрештою, трилогія є ніби підсумковим твором письменника (1983 року він помер), яким той не просто хотів, як ми вже казали, розважити читача, але й поміркувати про буття людства в цілому: про дивовижну мінливість людських задумів та непевність суспільних ідей в умовах кризових ситуацій.

Головним героєм трилогії є такий собі Петр Кукань із Кукані, що значить у перекладі «гніздо для квочки». Наче витворений пензлями сучасних творців мультфільму, Петр кидає своє гніздо і йде гуляти по світі, переживаючи цілу низку страшних і смішних пригод. Кукань має всі риси супергероя: в боях перемагає, з нещасть виходить неушкоджений, він наївний, легковірний, бадьорий, неодмінно викликає симпатію у володарів та жінок, хоче стати месією страждущого людства і втручається у найважливіші події європейської історії першої половини XVII століття; більше того, всі оті події є ніби наслідком пригод та діяльності власне Куканя (недаремне його долею керують богині – як у тій-таки «Енеїді» Вергілія та Котляревського). Скрізь він хоче сіяти добро і справедливість, але сумні його діяння: там, де він докладає власних зусиль, з’являється смерть – стає на службу графові Гамбаріні, і той гине; з’являється в герцогство Страмбу, ніби добрий янгол, а виявляється, на біду тій-таки Страмбі; входить у довір’я до герцога Страмби Танкреда, і того вбивають; стає приятелем капітанові д’Обере, і капітана протинають списом; навіть правителям від стосунків з ним ведеться недобре (згадаймо хоча б долю австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга). Він стає дорадником султана, і турецький султан гине; втручається в політичні події у Франції – гине кардинал Гамбаріні; намагається припинити Тридцятилітню війну – гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв (від латинського veritas – істина), прихильників правди – гинуть верітарії, які перед загибеллю стають розбійниками; гине навіть шведський король Густав-Адольф, якому спало на думку перетворити Петра Куканя в керовану маріонетку. Читачеві, який звик до однозначного трактування образу, така його трансформація (невинний, милий юнак з веселою пісенькою про правду й добро на вустах, услід якому ступає лиховісне привиддя Смерті), буде несподівана, бо, начитавшись того-таки А. Дюма чи В. Скотта, він уже звик до ясно виявленої добродійності та зла, але все стає зрозуміло, коли згадати про запрограмованість Куканевого життя від народження.

У празького алхіміка, шукача Філософського каменя, тобто речовини, за допомогою якої можна було б усі метали обертати в золото й срібло (у символічному значенні – шукати ключ істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно іронічна), до чого причетні богині долі – парки, а їх, як відомо з античної міфології, є три, що символізують плин життя. Стародавні мойри Клото і Лахесіс у трактуванні В. Неффа – добрі богині, вони наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їм протистоїть воля третьої парки Атропос, яка зовсім не заперечує рішення сестер, але поводиться вкрай загадково, навіть понуро-загадково, і тільки в кінці роману «Королеви не мають ніг» автор, змальовуючи три велетенські, майже прозорі жіночі постаті, що підіймаються з дна долини, засвідчує, що дві з них білясті, а третя (саме Атропос) – чорнява. Вони схилили голови й ніби розглядали згори Петра. Тоді біля голови чорнявої пролетів темний птах (там, де в неї мав би бути рот, каже письменник, коли б він у неї був), і цей птах видає насмішкуватий, пронизливий клекіт, тобто Атропос, ніби погодившись із присудом сестер, додає власного негативного ставлення: тут ми маємо відбиття фольклорного поняття Долі як антагоністичних начал – Долі й Недолі. Атропос задоволена присудом добрих богинь, бо він сам від себе породжуватиме зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, коли б не було в тому глибокої житейської правди.

Тут доречно згадати одну разючу сцену, коли Петр Кукань, зв’язаний i поранений, іде пішки з мотузком на шиї між двох вершників, Алессандро й Акілле. Він уже навіть хоче померти, аби нічого не відчувати, і ось тоді бачить видіння: з’являється до нього Ізотта в одежі черниці й показує йому язика, папа в образі селянина на ослі протягує йому для поцілунку ногу; далі він іде крізь шпалери знайомих, які сміються, гримасують і показують Петрові сідниці, бачить подесту з міста Перуджі, Фінетту з оголеними грудьми й кинджалом в руці, покійного імператора Рудольфа, герцога Танкреда, гірського розбійника, якого Кукань убив, – ось вони, ті наслідки, той результат Петрових пригод, його плоди, від насіння, яке він посіяв; i це його прикро вражає, бо ніякого зла сіяти в цьому світі він не бажав.

Отут і починає спрацьовувати сумна, на мій погляд, іронія В. Неффа. Супергерої, як такі, – породження віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично нездоланну: саме такий герой увійшов у літературу, а згодом і в кіно, і перетворився в один із заяложених мистецьких штампів. Генеза ж цього образу – в пригодницьких романах XIX ст., він переходить із легкотравного чтива на зразок романів А. Дюма в спроби побудувати філософську концепцію надлюдини (Ніцше), чи, з другого боку, створити вельми знайомого нам «позитивного героя» виробничих стосунків, котрий начебто позитивно будує світ, а, як виявляється в дійсності, не менше його і руйнує. Подальший шлях розвитку цього образу – спроба культивувати його не лише в літературі й філософських роздумах, але й у житті – такий тип, в кінцевому підсумку, починає культивуватися фашизмом різних гатунків, сталінізмом та маоїзмом відверто дегуманізуючи саме поняття людини й поняття її чеснот (досить згадати, що ідеологом верітаріїв в останній частині трилогії «Прекрасна чарівниця» стає такий собі пройдисвіт і цинік Медард, типовий міщанин-хамелеон, який легко і вправно перетворює службу позитивним ідеям Петра Куканя у воєнне розбійництво, зрештою, у власне збагачення). Ні, сам Кукань не має честолюбних помислів, ані реального прагнення посісти видне місце і збагатити власну персону. Кукань у своїй першооснові й справді безкорисливий, а його зовнішність цілком невинна й симпатична. Він лишається безвісним, людиною без коріння, а його швидкоминуча, як шумовиння на хвилях, слава стає безіменною силою, якою не проти скористатися сильні світу цього (папи, імператори, королі, султан, герцог Вальдштейн); з допомогою Куканя