Читати книгу - "Чужі скелети"

стоїть, огорнута павутинням, стара тітчина скриня. Треба лиш відкинути важке віко — і враз повилазять із неї страшні родинні таємниці.

Ну, а потім за цю спадщину несподівано починається запекла боротьба. Інтриги плетуться зі справжнім візантійським розмахом. Спадкоємця спочатку намагаються піддурити, потім одружити з чиєюсь потворною донькою, аби прибрати спадщину до хижих рук нечистоплотного лихваря. Нарешті спадкоємця таємно викрадають, продають у рабство на корсарський корабель, там він підбиває інших рабів на бунт, захоплює фрегат і пристає до берега безлюдного острова. Ставши згодом королем цієї землі, ошуканий спадкоємець повертається в супроводі вірних йому бійців, аби покарати інтригана, повернути спадщину собі та ще й одружитися з кимось. Скажімо, зі звільненою рабинею, котра виявиться потім єдиною донькою якогось там вельможі, наближеного до одного з наймогутніших королів Старого Світу…

Щоправда, реалії двадцять першого століття зовсім не відповідали романтиці пригодницьких романів століття дев’ятнадцятого, яких Антон свого часу начитався під ковдрою, аж пухнула голова і боліли очі. Під ковдрою, бо мамі не подобалося, коли її син пізно лягав спати. В них удома, в його дитинстві та юності, в маленькому Жашкові, спати воліли лягати рано, вимкнувши світло перед десятою вечора.

Хай там як, саме таким спадкоємцем зі старих романів уявив себе хірург Сахновський, почувши цю несподівану для себе новину. І, обдумавши ситуацію серйозніше, збагнув: саме чогось такого йому й кортіло. Потрібні зміни, як закликали колись у своєму рекламному гаслі керівники Народного Руху України. Політика тут ні до чого: треба рухатися, мінятися, прямувати до змін.

Доживши до сорока років, Антон відчував абсолютне небажання жити далі в такому ж самому темпі. Бо до цього часу досяг усього, чого хотів, але щастя від перемоги над великим світом у нього не було зовсім. Порадившись із другом-психіатром, а потім — із другом-сексопатологом, Сахновський усе одно не втямив, чи переживає він, сорокарічний мужик, відомий у своїх колах лікар-хірург, кризу середнього віку. І чи сорок років — це саме той середній вік, про який багато говорять і пишуть, як про кризовий для чоловіків, такий собі чоловічий клімактеричний період.

Антон не обмежився консультаціями. Познаходив ув інтернеті та в спеціалізованих відділах медичної літератури все, що стосувалося питання, яке так його переймало. Начитався, аж почала пухнути голова і розболілися очі. Та все одно не розтумкав: сорок років — це початок життя, його середина чи взагалі — кінець, фінал, підведення підсумків.

Підсумки підводити було з чого. Відразу після школи Сахновський буквально втік із рідного Жашкова до чужого Києва, вступив до медичного інституту, відтарабанив належне у радянській армії, причому з дивної примхи воєнкома його, майбутнього лікаря, відправили в повітряний десант. Там він навчився стрибати з парашутом, освоїв прийоми рукопашного бою і при цьому встигав виконувати обов’язки помічника лікаря своєї частини, опановуючи заодно професію медбрата. Вміння лупити ворога під дихало після армії зовсім не знадобилося. З парашута теж ніколи вже не стрибав. Зате коли повернувся в інститут весь такий красивий, у парадній формі, та ще і з понтовим тільником, який гордо визирав крізь розчахнутий комір кителя, відбою від студенток-першокурсниць не було.

Одна з них за рік стала його дружиною. Батько Катерини без стуку заходив у міністерські кабінети, і зять отримав пристойну роботу в хорошій лікарні. А те, що не блатний, довів уже за перші місяці роботи. Кілька вдалих операцій, у позитивному результаті яких сумнівалися навіть досвідчені колеги, показали: Антон Сахновський — хірург від Бога.

Далі все йшло рівно. Кар’єра, дружина, донька, хороша репутація, загальна повага. За весь цей час Антон майже не навідувався додому. А тітку Галю, ту саму, яка лишила йому будинок у спадок, він уперше за багато років побачив на похороні матері: згоріла від раку шлунка, дуже швидко, за пару місяців — процес виявився незворотнім, він, як лікар, зрозумів це і прийняв.

Соромно признаватися, але від матері, від батька, який спився ще в середині дев’яностих, залишившись у Жашкові без роботи, від тітки, взагалі — від усього, що пов’язувало його з ріднею та малою батьківщиною, Сахновський відсторонявся що далі, то більше. Дійшло до того, що, почувши від невідомого йому нотаря про спадщину, запитав: «А що, хіба нема кому більше залишити?» І вислухав довгу та ґрунтовну відповідь, з якої дізнався нарешті про весь свій невеликий, виявляється, родовід. Тож зрозумів: лишити будинок тітка справді не могла нікому, крім нього, єдиного прямого родича.

Минулого року Антон Сахновський без жодного жалю оформив розлучення з Катериною. Їхня донька на той час уже виросла, встигла досконало вивчити англійську мову і пірнула в туристичний бізнес. Та ще й заміж зібралася в свої дев'ятнадцять, за якогось там перспективного іноземця, який хоче відкрити в Києві представництво своєї туристичної фірми, а центральний офіс усе ж таки лишити «там». Ось про це «там» донька мріяла, і здається, її мрії скоро стануть реальністю.

Катерина теж не ображалася, не вважала себе покинутою чи зрадженою, не рвала на собі волосся. Навпаки, за цей час вона встигла за підтримки досі впливового батька відкрити приватний діагностичний центр, останні роки з головою поринула в бізнес, і Сахновський запропонував розлучитися, коли звернув увагу, що секс, який у них давненько перейшов у суто оздоровчу стадію, з часом узагалі перестав бути навіть подружнім обов’язком. Вони останні півтора року до розлучення навіть спали в різних кімнатах, хоча не сварилися і загалом справляли враження успішної київської медичної пари. Просто раптом їм перестало бути цікаво разом, зникли спільні теми для розмов, і коли Сахновський запропонував розійтися, то потай бажав, аби Катька закотила шкандаль. З криком, зі звинуваченнями, з биттям посуду — словом, хоч якось ожила, дала волю хоч якимось почуттям.

Нічого схожого: тільки коротке та ділове: «О'кей, коли ти хочеш? В мене є пацієнт — крутий перець у суді. Ми можемо навіть на засідання не приходити, чого час витрачати». Ось і все, підсумок двадцяти років подружнього життя вклався в три речення.

Власне, це Катерина повідомила Антону про смерть тітки Галі.

3.

У фінансово стабільні часи, ще задовго до початку кризи, Сахновські купили окрему