Читати книгу - "Сім стихій"

вітер. Я хотів був піти з палуби, однак побачив неподалік двох чоловіків. Один з них був високий і худий. Я впізнав Енно. Поряд з ним спалахнув червоний ліхтар, його проміння ковзнуло по палубі й зметнулося вгору. І мовби розтануло. «Локатор», — здогадався я. Управляв ним молодий хлопець. Енно мовчки спостерігав. Я підійшов до них.

— Познайомтесь, — сказав Енно, — навігатор усіх наших автоматичних апаратів — зондів, батискафів, метеорологічних ракет, глибинних бурів.

Хлопець привітно, трохи неуважно кивнув.

— Мій учень, — додав Енно.

Червоне світло спалахнуло знову, ніби довкола розхлюпали червоне чорнило.

— Є контрольний сигнал. З антеною все гаразд, — неголосно сказав навігатор.

— …Гліб, Микола, — назвав Енно наші імена.

— Запуск? — здогадався я.

— Є поправки на вологість і температуру, — неголосно сказав Микола.

— Запуск, — сказав Енно. — Зараз піднімемо заатмосферну станцію.

— Це вона? — я показав на округлий полірований контейнер, по крутих боках якого у такт з поворотом антени ковзали відсвітки.

— Ні. Це енергоємність. Станція на кормі.

— До запуску готовий, — сказав Микола.

— Зараз піднімемо. Не поспішай… Де ж це моя люлька? — Енно розгублено бгав у руках кисет.

— Ми її втопили, — нагадав я.

— Еге, це була манта! — захоплено пробурмотів Енно. — Нам сьогодні пощастило.

— Пощастило манті, — уточнив Микола. — А не Енно Рюону, який удруге не знаходить свою люльку. Відсалютуємо океану!

— У моїх літах можна дозволити собі розкіш бути трохи неуважним, — спроквола, чітко вимовляючи кожне слово, виголосив Енно і раптом вигукнув: — Давай!

Тієї ж миті клацнув стандарт часу. Запрацював іонний двигун. Мовби легкою заметіллю обвіяло корабель. Над водою заграла веселка. І одразу ж потьмяніла. Жбурляючи іскрами, зелена пляма знялася над нами, на мить погасила зірки й шугонула в небо, залишаючи на воді відблиски.

Микола прикипів до спостережного приладу. Мені вже давно станція згубилася з очей, а він ще довго по цьому стежив за її польотом.

— Усе. Пропала… — втомлено й весело сказав він.

— Пора, — сказав Енно. — Тепер її слід лишиться тільки на стрічці. Вона злилася із зірками. З туманностями. І її не розгледиш. Я зазирнув у кришталеву ополонку оптичного індикатора. Що це?.. Там мерехтіла зелена іскра. Станція?

Вони по черзі підходили до приладу. Довго радилися, поки зелена цятка повзла з півночі на південь, перебираючись з одного сузір’я в інше.

— Супутник? — нетерпляче запитав я.

— У тім-то й річ, що ні… — задумливо мовив Енно. — Супутники я розпізнаю як людей. З вигляду. За портретом. Та й він так само… Микола.

— Інша станція?

— Ну, ні! Сьогодні це наш квадрат. І нікому не дамо права тут працювати. Нам надали зовсім крихітну діляночку, градус на градус, і до того ж на одну добу, але забрати її ніхто не може.

— Порадитися з комп’ютером? — запитав Микола. Енно скривився, помовчав, потім сказав:

— Гаразд.

Ледь чутне клацання клавішів… нуль-один, три-три, п ять-два… шифр сектора, астрономічні координати, адреса оперативної та довгострокової пам’яті. Нічого. Двадцять світляних нулів.

— Адресує до центрального пункту, — втомлено і розчаровано сказав Микола.

— Ось вони, комп’ютери, — пробурмотів Енно. — Що в них закладеш, те й візьмеш. А коли треба… — І він безнадійно махнув рукою.

— Звернутися до центрального? — запитав Микола.

— Немає сенсу, — відповів Енно, — нас швидко повідомлять з континенту, в чім річ. Будемо чекати.

— Що б це могло бути, як ви гадаєте? Моє запитання було чисто риторичним.

— Усе що завгодно, — скоромовкою відповів Енно. — Виходить, ми не дужчі за комп’ютери, — глузливо мовив я.

— На жаль, ні. Не дужчі й не розумніші, — цілком серйозно, наголошуючи на кожному слові, відповів Енно.

СПРОБА РОЗПОВІСТИ ПРО СЕБЕ

Колись давно-предавно жив я у казковому краю, де були гори й річки, озера і тайга, чисті сніги і просторінь морських заток; отож куди б не вирушив, неодмінно потрапиш до моря, до його берега. Вода — до обрію, навесні синя, аж очі вбирає, і над нею чайки та перелітні птахи. Пам’ятаю кілька відтінків води влітку: синій, зеленкуватий, голубувато-сірий, свинцевий, сріблясто-жовтий; й усі тони і напівтони живі, об’ємні, бо світло, проникаючи у глибінь, запалює все море, і кожну хвилю, і кожен гребінчик на ній.

Приплив швидкий, шалений, пінистий. У вузькій скелястій розколині кипінь води довго терзала плоскодонку з пробитим днищем, лише через кілька днів винесло її у відкрите море. Хіба не свідчення морської катастрофи? І ось що дивує: яку б силу книжок я не прочитав, яких би розповідей про лиху долю людей, що побували у бувальцях, не начувся, а згадаєш про море безсонної ночі, і ось уже вона — стара дірява плоскодонка з далеких днів дитинства, і чужі слова й розповіді відступають перед нею, а найнеймовірніші на перший погляд випадки із книжок та журналів швидко забуваються. Що я можу пригадати? «Марію Целесту», «Титанік»… А скільки прочитано!

Відливи стрімкі, щедрі. Оголюється кілометровий обшир сірого піщаного дна, раптом з’являються свічада озер, ковбані з водою, галявинки з водоростями, що безсило повисли на камінні, з-під ніг кидаються врозтіч кремезні прибережні краби, морські їжаки стискують голки і на очах вростають у пісок, риб’ячий дріб’язок копошиться в калюжах, великі черв’яки самі даються до рук — наживка, яку залюбки бере навага. Привілля. Коли було сонячно, перед нами щоразу поставав новий світ, волого сяючий, знадливий. Якщо над крутими прибережними сопками блукають тумани, у бухті затишно й трохи сутінково, прибій утихомирюється, весла лягають на воду м’яко, човен пливе швидко — полюбилися нам