Читати книгу - "Серед дикунів Нової Гвінеї"

теплої Нової Гвінеї та її недосліджених ще ніким диких жителів…

Дана книжка являє собою трохи скорочений щоденник нашого мандрівника. Він починається з дати 19 вересня 1871 року, коли після довгого плавання корвет «Витязь» наблизився до берегів великого тропічного острова.

Автор щоденника докладно описує все, що довелось йому побачити й пережити, оселившись на цій частині острова серед його загадкових жителів. Ми прочитаємо в щоденнику про багато цікавих пригод, часом трагічних, а часом і смішних, які пережив наш мандрівник, що залишив самого себе в ім'я науки серед дикунів у незвичайних умовах тропічного пралісу. Треба було мати неабияку хоробрість, самовладання, розум і гаряче, сповнене любов'ю до людей серце, щоб зважитись на те все, на що, не вагаючись, пішов Миклухо-Маклай, здійснюючи свою наукову мету. Треба було, скажемо одверто, — героїзму.

Та саме про цей героїзм, про високі гуманні почуття, що керували ним під час його самозаслання в такі тяжкі й небезпечні обставини, ми не прочитаємо в щоденнику нашого великого-мандрівника, що був дуже скромною людиною, далекою не тільки від самовихваляння, а й навіть від того, щоб належно оцінити кожний свій ризикований крок, який не раз міг закінчитись загибеллю. Автор щоденника докладно спиняється в своїх записах на побуті й звичаях тубільців, описує їхні речі, знаряддя, зброю, приділяє багато уваги справам антропології, етнології та етнографії, що становлять великий інтерес для науки, але він стає скупий на слова, коли йдеться про його власну мужність, про власний подвиг. Проте не треба бути дуже вдумливим і проникливим читачем, щоб побачити в описаних ділах Миклухи-Маклая той подвиг, ту самопожертву заради справжньої науки, до яких вдавались піонери — подвижники науки, прищеплюючи, наприклад, собі першому невідому ще вакцину або вмираючи, заразившись під час дослідів страшною чумою.

Ось він залишився сам з двома слугами, з яких один увесь час хворіє на малярію і невдовзі вмирає, а другий тремтить від самого тільки вигляду голих, розмальованих чорною й білою фарбами тубільців. Розуміючи всю небезпеку становища Миклухи-Маклая серед ворожих до нього напочатку дикунів, офіцери корвета «Витязь» не тільки залишили йому вдосталь вогнепальної зброї та бойового припасу, але заклали навіть міни навколо щойно збудованої руками матросів хатини для мандрівника і його слуг. Та Миклухо-Маклай найменше думав про-зброю, давши собі слово застосовувати її в крайньому разі, якщо не можна буде дати собі іншої ради.

Минуло вже півтора місяця, як він оселився серед папуасів, але тубільці ще й гадки не мають про його зброю. Миклухо-Маклай пише в щоденнику: «… вони не бачили ще в мене ніякої зброї. Вдома вона в мене, звичайно, є, але я, йдучи навіть у ліс, рідко беру з собою револьвер; вирушаючи ж до тубільних селищ, я не беру його ніколи. Ця беззбройність видається тубільцям надзвичайно дивною. Вони вже не раз намагалися дізнатись, чи не маю я в хатині списа, лука або стріл, пропонували мені навіть узяти їх, але я відповів на це сміхом і дуже зневажливим жестом відхилив від себе їхню зброю, показавши, що я не потребую її. Їх було чоловік з двадцять, і всі озброєні. Мій вчинок їх дуже спантеличив; вони подивились на свою зброю, на дім, на мене й довго розмовляли між собою. Хай, поки це можливо, вони нічого не знатимуть про мою зброю».

А тим часом папуаси самі вже не раз погрожували чудернацькій білій людині прийти й забити її, а під час одної з перших прогулянок нашого мандрівника через тубільне селище коло самісінької голови його пролетіли дві на спробу пущені стріли, а трохи згодом один папуас замахнувся на чужинця списом і лише за кілька сантиметрів спинив його перед білим обличчям. Як же реагував на цю видиму небезпеку Миклухо-Маклай? «В цю хвилину я був задоволений, що лишив револьвер удома, не будучи певний, чи так само байдуже поставився б я до другої спроби, якби мій супротивник надумав її повторити», — пише він у щоденнику.

Коли через вісім років після цього Миклухо-Маклай надумав поїхати на острови Меланезії, тубільці яких уже стикалися з білими й навчилися ненавидіти їх за всякі шахрайства, здирства й жорстокість і де через те життя самотнього мандрівника було надто загрожене, він, укладаючи договора на подорож з шкіпером американської шхуни, вставляє такий характерний для його поглядів пункт:

«В разі, якщо містера Маклая заб'ють тубільці одного з островів, капітан Веббер зобов'язується не чинити над ними ніякого насильства під виглядом кари».

Як це все пояснити? Що це? Може, християнсько-фарисейське «всепрощення», яке під покровом хреста все ж націляє на тубільців жерла гармат? А може, це «непротивлення злу», як то вбачав у діяльності нашого мандрівника великий російський письменник Лев Толстой? Адже Толстой писав у листі до Миклухи-Маклая:

«Зворушує і захоплює у Вашій діяльності те, що, оскільки мені відомо, Ви перший безсумнівним досвідом довели, що людина є скрізь людина, тобто добра товариська істота, з якою можна й треба спілкуватися тільки добром та істиною, а не гарматами та горілкою, і Ви довели це подвигами справжньої мужності».

Хоч нашого мандрівника споріднювала з великим письменником-філософом гуманність, та він не був ні толстовцем, ні тим більше якимось релігійним сектантом, що лицемірно відмовляється брати в руки зброю. Ми прочитаємо в щоденнику, що, коли це конче треба було для рятунку інших людей, Миклухо-Маклай не цурався зброї. Але брати зброю, а тим більше — застосовувати її, щоб гарантувати самому собі безпеку, Миклухо-Маклай уникав. На це в нього були свої міркування, які він записав у щоденнику:

«Якась куля, пущена не до речі, може завадити мені досягнути довір'я тубільців, цебто зовсім зруйнувати всі сподіванки на успіх мого заходу. Чим більше я обмірковував своє становище, тим ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в спокої та терпінні. Я лишив револьвер дома, але не забув записної книжки й олівця».

Тільки великий людинолюб, що бачив у тубільцях таких же людей, як він сам, міг написати такі рядки:

«Потім я подумав, що якби довелося вмирати, то свідомість того, що при цьому два, три або навіть і шість дикунів також заплатили б життям, не дала б мені великої