Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

пробурмотів він під ніс. — Про себе сам якось уже подбаю….

До базарної площі було не так і далеко, проте Інтар усе-таки причепився на півдорозі до візка, навантаженого в’яленою рибою, і вже зіскакуючи, одну рибину потяг і запхав за пазуху.

Невеликий базарчик гомонів і переливався всіма барвами й запахами. Тут торгували їжею, одягом, дешевими прикрасами та іграшками, кепською зброєю, домашнім начинням та іншими дрібними речами. Ще продавали живу птицю: курей, гусей, качок.

Інтар пооблизувався на ласощі, подражнився, квокчучи та показуючи носа, з облізлого зеленого півня, що кумедно косував невдоволеним оком (перекупка накинулося з лайкою, але хлопчисько просто втік), і почав сам скуповуватись.

Мішок із мускатними горіхами стояв біля прилавку, де баба-крамарка стежила за крамом уважніше за багатьох міських стражників. Інтар пройшов повз неї раз, другий… а на третій звалився на натоптаний дощенту мішок, і горіхи висипалися, покотились по землі. Хлопчиська, які сновигали в юрбі, накинулися на несподівану здобич, напихаючи кишені, та й деякі дорослі не погребували. Баба вискочила з-за прилавка, вчепилась у першого мисливця за ласощами на дурняк, що трапив під руку, вимагаючи заплатити, здається, за всіх і негайно… А Інтар з реготом укинув до сумки кілька жмень горіхів і накивав п’ятами.

Кмин він благопристойно придбав на іншому кінці ринку — та й коштувало те насіння, брунатне, прохолодне й лоскітне, якщо зачерпнути його в долоню, дешевше за все інше, що йому звеліли принести. Хлопчик віддав за шість жмень мідяк, а біля прилавка, де торговець саме відважував іншому покупцеві прянощі, не довго думаючи, схопив, скільки міг, трубочок кориці, які лежали скраю, та пірнув у юрбу.

Він почув за спиною обурений зойк торговця і поквапився замішатися серед хлопчаків, котрі витріщалися на те, як у вуличному балагані ганчір’яний воїн бив дерев’яним мечем дракона з клаптиків.

Хлопчаки цілою юрбою уболівали за лицаря, підбадьорюючи його голосними вигуками: «Бий!», «Прищеми йому хвоста!», «Знеси йому голову!», й тільки скромне з вигляду дівчисько років восьми з двома білявими кісками стискало кулачки, коли гору брав лицар, і радісно ляпало в долоньки, щойно тільки перевага виявлялася на боці дракона.

— Тобі що, шкода цього чудовиська? — поцікавився Інтар.

— А чого цей дурень із залізною головою поліз? — обурилося дівчисько. — Хто його просив дракона зачіпати?

— Що, ось так просто нізащо взяв і зачепив? — здивувався хлопчик.

— Ага… Він драконенят у печері повбивав… Звісно, дракониця після такого півміста спалила, і я б так само зробила, якби моїх дітей побили! — запально вигукнуло дівчисько.

Інтар пирхнув, але ж білява таки мала рацію…

Він ще постояв біля намету, дочекався звичайної перемоги добра над злом, чи то пак лицаря над драконом (дівчисько захлюпало носом), і зібрався вже вирушати на пошуки іншого прилавка з прянощами, подалі від того, де корицею розжився, як раптом відчув, що хтось смикає його за сумку.

Спочатку Інтар розвернувся та всадив злодюжці під дихало й потім тільки побачив, що це був білявий, брудний мальок, молодший за нього років на чотири.

— Агов, ти чого б'єшся! — обурився той підхоплюючись.

— А ти не лізь до чужих сумок! — огризнувся Інтар.

— А я й не ліз! — малюк стис кулаки. — Це ти на мене накинувся! Може, ти мої гроші поцупити хотів!

— І як, устиг я? — поцікавився Інтар.

Малюк здивовано заляпав віями.

— Нє-а… У мене й нема нічого.

— Ну то йди звідси, чого без грошей базаром валандатися? — порадив Інтар.

Малюк зітхнув і розчинився в юрбі.

Інтар знизав плечима й пішов по гіркий перець. Тут вийшло ще простіше, ніж із корицею: горошинки перцю так само, як горіхи, були насипані в мішок і стояли біля прилавка, тож хлопчисько просто зачекав, поки торговець почне важити крам іншому покупцеві, та тихцем застромив руку в мішок, схопив перцю й закинув у сумку.

Таким чином він здобув усе, чого хотіла мати, але приховав для себе з півсрібняка.

Додому повернувся без пригод і доволі швидко: ще на одному візку проїхався. Цього разу візник, який вдало розпродав свій крам, пожалів хлопчиська, котрому саме біля його візка в ногу потрапила скалка, й підвіз до самої Інтарової вулиці. Ну, а раз підвезли, то хлопчисько й не намагався щось поцупити. Та й що було брати, коли візок порожній, тільки кошики старі рядком стоять?

Поки біг до рідного трактиру, небо затягло хмарами.

Усередині було вже чимало люду: мати ледь встигала розносити замовлення, й Інтару, щойно той віддав їй покупки, негайно встромила до рук тацю. Добре, що монети, не витрачені на корицю, хлопчисько заздалегідь глибше приховав. Потім таки знайшов час, аби забігти в свій прикомірок і залишити там і гроші, й рибу, бо, дехто з відвідувачів уже посміювався, косуючи на ламкий, роздвоєний хвіст, який стирчав у хлопчиська з-за пазухи.

Але ось потік відвідувачів припинився — так завжди бувало ближче до полудня. Люди попоїли та розійшлися в справах, щоб знову натоптати в трактир під зав’язку аж увечері, після заходу сонця.

А зараз за столами лишилися тільки двійко п'януватих чоловічків та старий Сорот, який так і сидів у кутку. Вигляд у нього був понурий.

Інтар підійшов до нього.

— Агов, шановний! Де друг твій?

— Не прийшов він, Інтаре, — сумно відгукнувся старий.

— Може, він не в те місце пішов? Або час переплутав?

— Ні… Помилитися він не міг.

— Ну то, певне, сталося щось, затримався. Він завтра прийде!

— Так. Мабуть, завтра, — кивнув Сорот. — Слухай-но, хлопчику… Проведи мене до мого будинку. У голові чогось паморочиться.

Інтар зміркував, що проводити старого все-таки краще,