Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

он рапіра мені найбільше до душі. Ота он, у кутку, бачите? — 3 цими словами він тицьнув пальцем у рапіру з гравіюванням на гарді[1]. — Не зброя, а мрія. Певен, із нею ніякий супротивник не…

— Тобі нема чого робити? — невдоволено буркнув чоловік, міцно стискаючи набалдашник свого ціпка.

— У мене, знаєте, якраз обідня перерва, — усміхнувся Оскар. — Мені б тільки швиденько доставити оцю теку в канцелярію міністерства, і тоді я зможу передихнути й проковтнути парочку бутербродів.

При цьому він легенько пристукнув долонею по теці, і тієї ж миті непомітно натиснув указівним пальцем на застібку-секрет. Зараз же купа документів так і випорснула на тротуар.

— О, прокляття!

Оскар нахилився і похапцем заходився збирати папери, які, як на гріх, розсипалися біля самісіньких ніг незнайомця.

— Можна б і акуратніше! — Чоловік зібрався був одступити вбік, але цей хлопчисько притримав його за полу.

— Ні-ні, будь ласка, Бога ради, ви можете наступити на них!

Він накарачки повзав навколо чоловікових чобіт.

— Ви не могли б оце трохи потримати? — нарешті звернувся він до незнайомця, простягаючи йому пачку паперів. — Даруйте мою невправність, я вже майже впорався…

Чоловік, дещо ошелешений, схопив пачку й одразу ж почав її переглядати. Оскар тільки цього й чекав. Мало хто може перебороти спокусу бодай одним оком заглянути до чужих документів, а надто коли на них стоїть гриф «Таємно». Тієї ж миті Оскарові пальці опинилися в кишені пальта незнайомця, а вже наступної миті його портмоне зникло в теці для паперів.

Він притьмом озирнувся — чи не помітив хто його маніпуляцій, і випростався.

— Слава Богу! — вигукнув він. — Усі до одного тут, і жоден не забруднився. Боюся навіть уявити, що б зі мною було, коли б я доставив їх панові раднику у брудних плямах!

— Здається, це дуже важливі документи, — сказав чоловік, простягаючи Оскару пачку паперів, які все ще тримав у руках. — Тобі слід поквапитися, доки ти не вскочив ще в якусь халепу.

— Еге ж, ваша правда, добродію, — відповів Оскар, уклонившись. — Красненько вам дякую!

Одійшовши на кілька кроків назад і все ще кланяючись, він додав:

— І вибачте, будь ласка, мою невправність!

Із цими словами він розвернувся й попрямував убік Оранієнбурґерштрассе.

Пройшовши сотню кроків, він не стримався від спокуси і оглянувся, щоб упевнитись, що його дії лишилися непоміченими. Та незнайомця вже не було біля вітрини з клинками — він ішов слідом за ним. Не біг, не кричав, не розмахував ціпком — лише розмірено крокував приблизно в тому ж темпі, що й сам Оскар. Через підбиті залізом каблуки його кроки гучно відлунювали у вузькому провулку, а поли чорного шкіряного пальта метлялись і скидалися при цьому на воронячі крила.

Жах охопив Оскара. Невже незнайомець виявив пропажу? Але якщо це так, чому він не кличе поліцію? Його поведінка була вкрай дивною. Спокійно, тільки спокійно, — умовляв себе Оскар. Можливо, їхні маршрути збіглися зовсім випадково. Але обережність ніколи не буде зайвою.

Він прошмигнув за ріг і майже бігцем подався по Оранієнбурґерштрассе. Вулиця була запруджена перехожими, екіпажами, поштовими каретами, селянськими фургонами і вагонами конки, що цілком типово для берлінського вівторка. Гамір тут стояв несусвітний. Відрізок шляху між лікарнею Шаріте й біржею мав славу найжвавішої місцини в Берліні. Кращого місця, аби втекти від переслідувача, годі й шукати.

Лавіруючи між пішоходами й фургонами, Оскар перетнув проїжджу частину, пробіг майже сто метрів і повернув ліворуч — на вулицю Артилерієнштрассе. Тут було трохи тихіше. На розі він зупинився і аж тепер зважився поглянути назад. Жоден переслідувач не зміг би угнатися за ним у цій тисняві, але слід було в цьому переконатись. Він став навшпиньки й почав удивлятися крізь метушливий натовп.

Знадобилося зовсім мало часу, щоб помітити чорний циліндр, що плив над головами, як труба океанського пароплава. Уп’явши погляд прямісінько в хлопця, незнайомець і далі йшов із тією самою швидкістю, що й раніше. Ані швидше, ані повільніше. Спокійно, енергійно і невідворотно, як сама доля.

І тут Оскару стало ясно, що ні про які збіги не може бути й мови. Не варто було дурити себе: його переслідували. Невиразна тривога миттю перетворилася на справжню паніку. Затиснувши теку під пахвою, він поспішив далі, гарячково міркуючи на ходу, що ж йому робити тепер. Незнайомець небезпечний, у цьому немає жодних сумнівів. Але виграє в цьому змаганні той, хто виявиться хитрішим. Оскар знав усі завулки, ходи й прохідні двори в цій частині міста, як свої п’ять пальців, і для того, щоб прийняти рішення, йому знадобилася частка секунди.

На наступному перехресті він знову завернув ліворуч. Вулиця Цигельштрассе не мала виходу, а будинок, що перегороджував її, прилягав до парку палацу Монбіжу. Власне, це була пастка, якщо не знати, де розташовано вхід у підвал, який ніколи не замикається. Цей підвал сполучений з підвалами інших будинків у цьому кварталі, і звідти можна пробратися до північної частини міста. Оскар не раз послуговувався цим шляхом, коли треба було швидко й безслідно зникнути. Так би мовити, здиміти.

Він кинувся чимдуж у кінець вулиці, і коли дістався сходів, що вели у підвал, піт котився з нього як той горох. Спустившись на кілька сходинок, він обернувся й кинув через плече швидкий погляд назад.

Таємничого незнайомця не було видно. Оскар із силою штовхнув двері й пірнув у морок.

Якусь мить довелося звикати до темряви. Підвалом уже кілька років ніхто не користувався, він слугував тільки як запасний вихід у тих випадках, коли головний під’їзд з якихось причин виявлявся замкнутим. Окрім якихось укритих пилом полиць, де стояли порожні пляшки, тут не було нічого вартого уваги. Через вузьке віконце,