Читати книгу - "Вічний рух"

твердить, що досить п’яти.

Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцезнаходження машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді дістає від мене два ящики шампанського.

Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не вдасться, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а шампанське доктора Боді перекочовує в мій холодильник.

Отже, панове, хто бажає ставити запитання? Містер Шоу з «Вечірнього експресу»? Прошу вас!

Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:

— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?

Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко сопів містер Грейпфрут.

На шістдесят першій секунді телетайп запрацював: «їдальня, 854 521 404. Кабінет. 854 521 404».

Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не пішов у пастку.

Головний редактор… Його Боб встиг вивчити в усіх деталях. Великий ерудит у галузі політики, науки, літератури, він нічогісінько не тямив у безлічі дуже простих речей. Про поєдинки боксерів він знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А взавтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.

— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?

Цього разу відповіді не примусили себе довго чекати: «Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня. Якщо Фартінг задушить Грівса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».

Позаду почувся смішок, але Бобу було не до сміху. Він почував, що тигри тиграми, але макаку поки що зробили з нього.

— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте, спробую я.

Доктор сів за телетайп, та ставити чергове запитання не поспішав. Він нагадував піаніста, який зосереджується, перш як узяти перший акорд. Нараз він різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.

— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 грошів. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?

Не встиг доктор випростатись, як з апарату поповзла стрічка з відповіддю: «Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття автору задачі. Їдальня». Друга відповідь надійшла через півхвилини: «Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а, отже, всі п’ятнадцять грошів належать мені. Кабінет».

В кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів листками блокнота.

— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятувальний круг?

«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня. «Сказати чесно? — спитав кабінет. — Шефу».

Боді усміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:

— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою, і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?

«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».

«Скільки хуліганів? Кабінет».

Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.

— Професоре, — промовив він нарешті, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюсь, що вона дозволить нам розпити шампанське у вашій їдальні?

Коли через дві години гості, вже напідпитку, залишали квартиру професора, Шоу почекав Боді і пішов рядом із ним.

— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?

Боді різко підвів голову:

— А ви б як хотіли?

— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить — редактор образиться…

— Пишіть так, як сподобається редактору, — відповів Боді. — Пробачте, я поспішаю. Прощайте, homo sapiens…

М. Ложинський
МАТЕМАТИК У НІЧНОМУ РЕСТОРАНІ
Жарт

У невеличкому залі фешенебельного Пурпурового клубу пригасили вогні. Відвідувачі за столиками пожвавішали. На естраді в різноколірному світлі прожекторів з’явилася красуня Зіта. Починався її славнозвісний танок «Клеопатра». Він полягав у тому, що після кожних кількох зміїних рухів танцюристка скидала з себе якусь деталь єгипетського вбрання, оголюючи більш-менш пропорційно чергову частину свого красивого тіла. Слово честі, у цьому тілі, що відкривалося так майстерно, не було нічого, чого б глядачі — у переважній більшості підстаркуваті пани — давно вже не бачили. Проте воно викликало неослабну цікавість, щоб не сказати більше — захоплення.

Пані Треск, яка сиділа біля естради, певно, сказала б: «Логіка тут ні при чому».

Саме в той час, коли танцюристка тримала в руках чергову деталь свого туалету, під стелею почувся якийсь шум. Люди глянули угору і побачили напівроздягненого чоловіка, що летів головою вниз. Падаючи, він зачепив ту частину вбрання, що нею вимахувала Зіта, і з цим «капелюшком» на голові гепнувся об підлогу.

На мить запала тиша, а потім знявся несамовитий галас: танцюристка знепритомніла, музиканти покидали свої інструменти, публіка кинулася до дверей. Тільки пані Треск підбігла до естради.

— О боже! — вигукнула вона. — Пан Дюрантон!

І справді. Нежданий стрибун, коли його одягли й привели до пам’яті, виявився чоловіком років під п’ятдесят, з головою, що здавалася більш пораненою, ніж насправді, бо була лисою. Він твердив, що є бельгійцем, професором математики Брюссельського університету, славнозвісним Дюрантоном.

Від дверей вже наближалися полісмени, яким на ходу щось пояснював власник клубу.

— Що це за божевільний? — запитав товстий полісмен, вимахуючи величезним блокнотом.

— Я просила б вас думати над своїми словами, пане сержанте, — накинулася на товстуна пані Треск. — Адже перед вами —