Читати книгу - "Списоносці"

— Негайно знайдіть реєстраційні і облікові матеріали про осіб, згаданих у повідомленні. Про зібрані дані прошу доповісти старшому лейтенантові Када.

— Ясно.

— Можете йти.

Через півтори години Коронді закінчив бесіду з офіцерами. Офіцери почали розходитись. Підполковник попросив старшого лейтенанта Када лишитися.

Був вечір, і світло від торшера оповило меблі кабінету тьмяною іржею.

Райнаї втомлено сидів у кріслі і пив чай.

— Як пройшли ці два дні, що ти робила? — спитав він дівчину.

— Минулого разу я розмовляла з інженером Цігером. Спочатку він вагався. Знаєте, дядьку Акош, мене дуже бентежила ця справа. Я викликала інженера по телефону. Він висловив бажання негайно зустрітися зі мною, запросив до себе. Хоч Цігер набрид мені гірше гіркої редьки, та все одно — я вирішила довести справу до кінця, пішла і пробула з ним цілий день.

— Тоді, бачу, ви приємно провели свій час, — засміявся Райнаї.

— Але, дядьку Акош, — посміхнулась Марія, — від вас янкі, мабуть, не вимагають того, чого від мене цей Цігер?

Полковник, хоч був у поганому настрої, засміявся.

— Не забувай, що ти вродливіша, ніж я, — відповів він. — Так що ж вирішив наш друг?

— Переходить до нас. Признався, що не може без мене жити.

— Це добре, донечко. Тепер він буде завжди під рукою…

— І я, нарешті, щиро, від усього серця зможу плюнути на нього.

— Аристократці не личить плюватися.

— Колись давно я чула, що деякі аристократки поводяться не так, як я. — Марія мала на увазі баронесу Редеї.

Райнаї теж згадав дружину. Гірка гримаса скривила його обличчя.

— Словом, аристократка може дозволити собі багато дечого, — промовив він, — але плюватися не раджу. Особливо доти, поки твій друг Цігер не розповів про все, що нас цікавить. Але й після того ми не плюнемо на нього, а просто викинемо геть. Назад він уже не піде, бо своїм переходом до нас скомпрометував себе.

— Добре, цього разу не плюватиму. Ви врятували його, дядьку Акош.

— Маріє, ти знаєш: я ніколи не захоплювався зрадниками. Але я не забуваю, що, кінець кінцем, ми живемо з них.

— От вам і одна з десяти сучасних заповідей: шануй зрадників, і довго житимеш на землі.

— Бачу, в тебе біблійний настрій, але облишмо жарти. Як ви домовилися з Цігером?

— За вашим наказом, дядьку Акош, я пішла значно далі нашої попередньої мети. Протягом кількох днів Цігер заступатиме головного інженера. В цей час у нього буде і ключ від сейфа головного інженера. Без зайвих труднощів я зможу зробити воскові відбитки з ключа. Думаю, що матеріали в сейфі все ще цікавлять нас?

Гельмут, маючи в себе ключ, зможе там дещо розглянути.

Райнаї, замислившись, курив сигарету.

— Незрозуміло. Якщо ключ у Цігера, то чому він сам не може принести матеріали? Чому ми повинні ускладнювати справу, ставити під загрозу Гельмута?

— А тому, дядьку Акош, що цей мамула не наважиться випорожнити сейф, він побоїться взяти матеріали в портфель і принести їх сюди. Правда, так було б набагато простіше, але я ніяк не можу влити ні краплі сміливості в цього хробака. Єдине, що я можу витиснути з нього, — це відбитки ключів. Але справа не тільки в ключах. Навіть тоді, коли Цігер буде з нами, сейф не перестане цікавити нас. Хіба не так?

— Добре, Маріє. Ти маєш рацію. Працюєш чудово. Нам треба насамперед добути відбитки.

— З цієї справи треба вичавити якнайбільше. Я за неї дорого заплатила і хочу, щоб усе це не пропала даремно.

Вона відкинулася на спинку крісла і пильним поглядом обвела кімнату. На письмовому столі нічого не було, крім чорного мармурового письмового приладдя, осяяного багряним світлом.

Сейф… Серце Марії забилося частіше, хоч дівчина намагалася бути спокійною. Із замка сейфа звисали ключі. Погляд дівчини немовби прикипів до бурої шафи, до блискучих ключів…

— Дорога Маріє, твоя робота не пропаде даремно. Це не перше твоє завдання, ти давно пройшла своє перше хрещення. Я певен, що тобі пощастить, як і завжди. Тільки ти чомусь сьогодні надзвичайно збуджена.

— Це від огиди…

— Я розумію тебе, але згодом і це мине! Сонце теж іноді світить на сміття, але воно від цього не стає брудним.

— Дякую, дядьку Акош, без вас моє життя було б значно важчим.

— Коли ти знову перейдеш на той бік? Коли зробиш відбитки?

У мозку Райнаї вже роїлися думки: Гельмут дістане наказ і піде випорожнювати сейф, вірніше, фотографувати матеріали. Але кому ж найкраще передати ці матеріали? Німцям, американцям чи англійцям?

— Я призначила йому побачення на середу або на четвер.

— Правильно, все гаразд…

— Дядьку Акош, дайте, будь ласка, вказівку Вехтеру, щоб він зробив ключі з тих відбитків, які я принесу.

— Так, так… — старий зітхаючи підвівся і підійшов до стола. Зняв трубку внутрішнього телефону. — Вехтер? Прошу вас зробити ключі з тих відбитків, які принесе вам панна Перлакі. Ні, ще немає. Скоро буде. Постарайтеся бути точним, бо від вашої роботи залежить проведення важливої операції. Зробіть послугу панночці у цій справі. Гаразд. Дякую. Вехтер зробить ключі. Цій людині немає ціни…

— Ви маєте на увазі його розум?!

— Люба дитино, кожного треба використовувати там, де він справжній майстер. Його голова нам не потрібна. Ні ти, ні я не змогли б зробити того, на що здатний Вехтер. Ми не маємо навіть уявлення про слюсарську роботу. Я поважаю спеціалістів.

— Нехай бог благословить фізичну працю. Хочу вам сповістити ще одну цікаву новину. Ви чули що-небудь про операцію «Тевтонський меч»?

Райнаї приголомшено глянув на дівчину і, намагаючись приховати своє занепокоєння, спитав:

— Де ти чула про це?

— Щось розповідав Цігер.