Читати книгу - "Жовте коло"

— Підвела погода, — відповів Максиміліан.

Вони обнялися.

— Сідай. Я зараз звільнюсь.

Фак оглянув кімнату. Все в ній було дуже чисте, свіже: м'який сірий пластик під ногами, стіни, пофарбовані під колір південного сонця (Фак не знайшов іншого порівняння), умивальник, сліпучо-білий модерний торшер біля ліжка, а на столі квіти. «Затишно. Відразу видно, що володіє «Хаусзальцбургом» жінка. Квіти, звичайно, їй обходяться недорого: квітник у дворі. Тут я і заночую», — вирішив Максиміліан.

— Ну, от і все, — сказав Йоганн, виставляючи за двері валізу. — Ти підвезеш мене до аеропорту?

— Звичайно. ІЦо там у тебе скоїлось?

— Шеф відкликає мене, а мої репортажі більше не друкуються.

— Але ж вони мали колосальний успіх.

— У тому-то й річ…

— То що ж трапилось?

— Саме це я й хотів би знати. Правда, у мене є деякі міркування щодо цього. Ти читав мої останні матеріали?

— Взагалі… так, але що ти маєш на увазі конкретно?

— Отже, не читав. Не буду тобі переказувати всього, скажу лише, що я декого зачепив і, видно, за живе. Справа не тільки в фальшивих грошах. Грюнзее зберігає таємниці ще й не такі. Ти знаєш історію концерну «Дегусса»?

— Чув дещо. Я тільки не розумію, що ти від мене хочеш?

— Щоб ти допоміг. В Австрії живе багато потрібних людей, з якими треба зустрітися, поговорити…

— Слухай, Йоганне, — це авантюра. У тебе є якісь матеріали? Наскільки я зрозумів — ніяких. Окремі факти, сумнівні документи, домисли, здогадки… Якщо «Дегусса» подасть до суду, то ця справа, в кращому випадку, закінчиться для тебе великим штрафом.

— Звичайно, у мене ще замало пороху, щоб дати добрячий постріл. Але ми це зробимо, якщо ти допоможеш мені.

— Це все не під силу для мене.

— Я знаю. Але знаю й те, що ти не хочеш, щоб усе повторилося знову.

— Що все?

— І війна, і полон…

— Що я маю зробити, Йоганне?

— В Цель-ам-Зее живе такий собі Розенкранц, колишній гауляйтер Верхньої Австрії. У мене є відомості, що в сорок п'ятому році ящики в Грюнзее були затоплені за його наказом. Звичайно, я не сподіваюсь, що він тобі признається в цьому, але мені важливо знати, що він буде говорити про Грюнзее. Розмову, певна річ, починай не з цього. Постарайся ввійти до нього в довіру, наскільки це можливо, а потім запитай… Було б вельми добре, якби вашу розмову вдалося записати на плівку… Дуже прошу тебе, зроби це. На жаль, сам я не можу до нього поїхати. Після матеріалів, опублікованих у «Штерні», він і говорити зі мною не схоче.

Фак зітхнув:

— Гаразд, я з'їжджу. Але май на увазі, це тільки заради нашої дружби. Політика мене не цікавить.

— Спасибі, Мак.

Вони зійшли вниз, і Йоганн підійшов до дівчини, що сиділа за конторкою в нижньому холі:

— До побачення, Лотто. Це тобі…

Мірбах простяг їй свою книгу нарисів з автографом.

— Дякую, пане Мірбах, до побачення, щасливої дороги…

Дівчина була дуже мила і приваблива в своїй простенькій, але доброго крою сукні з глибоким вирізом на грудях, у якому виглядав різьблений хрестик на ланцюжку. В неї було гарне волосся — важке, рудувате.

— Я не бачив її раніше, — сказав Фак, коли вони вийшли на вулицю.

— Старий баламут. Їй тільки шістнадцять…

Раптом Мірбах побачив нового Факового «фольксвагена»:

— О! У тебе нова коляска.

— Нам з Інгрід набридла стара, — відповів Максиміліан. Йому було приємно, що Мірбах звернув увагу на його новеньке авто.

Вони сіли в машину.

— Ну, розповідай…

— Розповідати особливо нічого. Точніше, всього відразу не розкажеш. Сподіваюся незабаром повернутись до Австрії, тоді й поговоримо.

— Як ти? Не одружився? — запитав Мірбах.

— Ні.

— Що пишеш?

— Щойно закінчив статтю про мистецтво… Про мистецтво фотографії.

— Про мистецтво фотографії?

— Так. Це, звичайно, не посібник для початківців-фотографів. Просто у мене виникли певні думки, і я спробував співставити образотворче мистецтво з мистецтвом фотографії і як усе це буде розвиватись у майбутньому. Певна річ, у найближчому майбутньому.

— Це цікаво.

— Недавно я занедужав і пролежав тиждень у ліжку. Не працював, лежав, читав, думав… І ось подумав…

— І все-таки мене турбує виклик. Не можу збагнути, що за ним криється, — трохи згодом промовив Мірбах.

— За годину будеш у Гамбурзі і про все дізнаєшся, — Фак зупинив машину біля входу до аеровокзалу.

Мірбах витяг із портфеля рукопис і подав його Факу.

— Проглянь, коли матимеш час. Це розділи з моєї нової книги, — сказав він на прощання.

Повертатися на ніч у Відень не було рації. Правда, на якусь мить Фак завагався, коли згадав про Інгрід, подумки побачив її біля дзеркала в короткій сорочечці… Але до Відня він добереться пізно вночі і, звичайно, не наважиться її розбудити.

Фак вирішив пройтись по Зальцбургу і попрямував уздовж набережної річки Зальцах. Вода, народжена із снігів у далеких Альпах, дихала холодом. Фак мимоволі зіщулився.

Над горами, над замком, що височів на скелі, небо було ще світло-сірим. Але чим ближче до міських споруд, до вулиць, чим нижче, тим повітря ставало густішим і теплішим. Де-не-де вздовж набережної вже спалахували кольорові реклами. Червоні, сині, зелені відображення ліниво погойдувались на поверхні води.

Маленький мерехтливий вогник світився на горі Хохзальцбург, у ресторані Томаса. Фак давно не був у Томаса і вирішив там повечеряти.

«Фольксваген» легко йшов під гору по спіральній дорозі, не минуло й десяти хвилин, як фари машини освітили невеликий будиночок