Читати книгу - "Фосфорна квітка"

як там вона це називала?). Принаймні, час від часу треба було собі нагадувати, сказала недавно досить уїдливо Маргрет, що й вона жива.

Він сів край ліжка, на якому часто цілими днями читала лежачи Маргрет. Ні, вона не була безнадійна мрійниця, не проповідувала легковажності й безцільного гаяння часу. Після обіду, перед тим, як вона пішла, між ними виникла маленька суперечка. Красуня Бланк з'явилася передчасно, і це їй не сподобалось, а він повівся трохи грубо: «Купуючи сир, ніхто не затикає собі носа». А Маргрет відповіла: «Я й не збиралася купувати такого сиру, це тобі відомо».

Едвардс був задумався, тоді розгорнув Вундервальдів пакунок. Підпис його здивував: «Фосфорна квітка. Made in USA[5]». На задньому плані спустошеної луки мерехтіли фіолетові й сині вогники, мов провіщаючи кінець чогось; крім того, скрізь росли квіти, ніби фосфорні іскри, а долі над випростаним блідим дитячим тілом нахилилася жінка з обличчям Маргрет.

Він заплющив очі, дивні думки роїлися в його голові. Секунду вагався, чи поїхати ще раз через усе місто, до того Маєрбергового шинку, до Вундервальда й Бланкового ланцюгового заводу. Клята фосфорна квітка, кумедно, як це Вундервальд до такого додумався? Коли й де він, Едвардс, сам уперше почув це слово?

Він розгублено носився з картиною по квартирі, поки, нарешті, зупинився навпроти письмового столу. Віднині у нього перед очима завжди стоятиме оце знайоме обличчя. Але ж сюди заходитимуть і Бланк, і Габерштайн і цей «щирий друг» Ашфільд (чи то не він плів щось про фосфорні квіти?). «Прошу вимовити ще раз «th», — сказав би Едвардс й анітрохи не злякався б мерехтіння фосфорної квітки. «Язик легенько притиснути до верхніх різців: The path leads through the think forest…»[6]

Коли задзвонив телефон, його сіпонуло. В трубці почувся нерішучий голос медсестри з лікарні св. Магдалени. Туди привезли його непритомну дружину: отруєння газом.

— Вона житиме? — запитав Едвардс.

— Будь ласка, негайно приїжджайте, пане Едвардс, ми зробимо все, що в наших силах, не сумнівайтеся.

4

Тепер він чув свої кроки, бо йшов білими плитками, білим лінолеумом і не мучився страшними здогадами й примарними снами. Праворуч і ліворуч лишались пронумеровані двері, крихітні хвірточки до життя або до смерті. Якийсь літній чоловік завів каталку до ліфта і спитав:

— Ви — пан Едвардс?

Едвардс обімлів. Каталка була накрита лляним простирадлом, видніла лише зведена в судомі рука.

— Вам отуди прямо, — сказав старий, — де світиться табло.

Скляна кабіна ліфта тихенько зачинилась, і каталка повільно спустилася вниз. То була рука не Маргрет… Він не міг би помилитися, бо знав кожну цяточку на її шкірі, кожну зморщечку, кожну пучку пальців. Ніби зацькований, Едвардс побіг далі, за відчиненими дверима потріскував неоновий світильник.

— Де моя дружина? — спитав він хриплим голосом. — Тут є хтось?

— Є, — відповів непевний голос, той самий, що й у телефонній трубці. «Ми зробимо все, що в наших силах». З-за металевого стелажа з-під чорної шапочки визирнуло червонощоке обличчя.

— Їй дають кисень і зробили вже третє переливання крові, тут справді роблять все необхідне. Будь ласка, зачекайте там.

Вона лишила його в чекальні самого. Він підійшов до письмового столу й спробував розібрати записи на паперах, які там лежали. Зайшов молодий лікар, кивнув йому й сів. Він прибрав усе зі столу, замкнув шухляду, тоді глянув на відвідувача й протер очі.

— Містер Едвардс?

Лікар здавався перевтомленим, він назвав своє прізвище, Кендлер чи Кетлер, неможливо було розібрати. Говорив англійською мовою, квапливими рухами намагався принаймні пояснити становище, яке він теж не зовсім чітко усвідомлював. Його, мовляв, щойно викликали й доручили все з'ясувати. Поліція вже теж була, комісар Гінцпетер, якому потрібні додаткові відомості.

Не розуміючи, що це має спільного з Маргрет, Едвардс відповів на запитання лікаря: адреса, коли народилася, де народилася.

— Чи був уже такий випадок у вашій сім'ї?

— Зачекайте, я не розумію, — невдоволено відповів Едвардс.

— У нещасних випадках це завжди треба з'ясовувати, — сказав молодий лікар майже обвинувальним тоном. — Ви знаєте художника Вундервальда?

— Він — мій друг. До цієї справи він абсолютно непричетний, я можу за нього ручитися.

Лікар звів догори брови й знизав плечима.

— Він подзвонив десь о другій ночі. Ще кілька хвилин, повірте мені, — і вже було б запізно.

Едвардс підвівся:

— Будь ласка, пустіть мене тепер до моєї дружини.

— Але я мушу пояснити вам, як це сталося. На думку комісара, тут є певні протиріччя, містере Едвардсе.

Він квапливо кивнув головою, відімкнув шухляду, витяг звідти папери й щось записав.

— Лікарі швидкої допомоги виявили сморід газу, а пан Вундервальд запевняє, що до його будинку газ навіть не підведений. Як ви це поясните?

— Та припиніть це все, — сказав Едвардс, схилився над письмовим столом і загорлав: — Що ви собі взагалі дозволяєте? Я в поліції чи в лікарні?

Він був у католицькій лікарні, й такий тон тут був занадто різкий. Лікар вийшов, з'явилася медсестра й розгублено втупилася в нього. Йому довелося чекати з півгодини, ніхто не обмовився з ним жодним словом. Потім на письмовому столі блимнула лампочка, і з гучномовця почувся знайомий нерішучий голос:

«Тепер можете до неї піти, будь ласка».

До дверей, за якими лежала його дружина, було п'ять кроків. Маргрет утомлено всміхнулася, коли Едвардс увійшов, і він побачив, як піднялася її рука — мініатюрна, рухлива, жива. Едвардс кілька хвилин стояв нерухомо, відчувши подих смерті, яка промайнула над дружиною, йому зробилось холодно, почало тіпати, й він майже не розумів, що вона йому шепотіла.

— Заспокойся, — сказав він.

Вона глянула на нього своїми темними очима:

— Я цього не