Читати книгу - "Порожня труна"

Думав він над цим давно, та нічого не міг придумати, і це його дуже гнітило.

День минув без особливих подій — у клініці все йшло, як завжди; потім, настала ніч, яка накинула завісу мороку, суму й таємничості на великий і парк з його старими деревами, з яких вже опало листя, на корпуси, де відпочивали хворі.

Мадемуазель Данієль пішла спати аж опівночі. З восьмої години вечора її роль медсестри скінчилася і вона взялася до обов'язків економки. Помінявши білий халат на чорний фартух, вона протягом чотирьох годин виводила цифри, перевіряла накладні, рахунки, записи, заповнювала книгу видатків і прибутків, потім, поморщившись, вирішила піднятися до своєї кімнати й поспати, звелівши перед тим старій Фелісіте, яка чергувала цієї ночі.

— Будіть мене лише тоді, коли це буде необхідно.

Тим часом у палаті номер 28 молоденька медсестра Жермен усе ще сиділа біля своєї підопічної. Лікування, що його призначив професор, дало лише незначний ефект, і старенька перуанка помалу опритомніла й від цього страждала ще дужче.

Вже кілька годин бідолашна задихалася й хрипіла, хоч і не дуже гучно, бо була надто ослаблена після операції, виснажена гарячкою і призначеною їй дієтою. Молода медсестра щиро співчувала страждальниці, якій не могло принести ніякого полегшення її величезне багатство, мільйони, що ними, як вважали, вона володіє.

Пані Конча Коралес тремтячими губами щось шепотіла незрозумілою для медсестри мовою, часом вставляючи французькі слова. Старенька безперервно благала:

— Пити, пити…

Потім, як і всі хворі після операції, вона просила, щоб їй дали заспокійливе. Здавалося, вона аж надто перебільшувала свої страждання, аби домогтися, щоб її бажання задовольнили. Та молоденька медсестра не наважувалася давати ліки, які вимагала хвора, вона знала, що діють вони сильно і застосовувати їх небезпечно.

І безперервні стогони хворої лунали дедалі гучніше в нічній тиші.

Палату, наповнену нудотним запахом хлороформу і компресів, освітлювала лиш одна електрична лампочка в нічнику. Медсестра, не ремствуючи, і слухала, як годинник відбиває час; близько півночі страждання хворої стали нестерпні. Жермен тихо обійшла ліжко пацієнтки, прочинила двері в коридор і покликала:

— Фелісіте!.. Фелісіте!..

Стара медсестра, що спала у кріслі, довго розбуркувалася, поки встала й підійшла до Жермен.

— Що таке?

— Хворій з палати номер 28 погано, дуже погано, мабуть, треба попередити мадемуазель Данієль.

Фелісіте невдоволено скривилася.

— Мадемуазель Данієль потрібно відпочити, вона веліла будити її тільки в крайньому випадку… Ваша хвора ж не помирає?

— Сподіваюся, що ні, але вона так страждає.

Фелісіте знизала плечима. Діло звичне: що ж тут поробиш?.. Така вже доля всіх прооперованих, треба перетерпіти ці муки, коли хочеш видужати! Однак вона перепитала:

— Увечері ви давали їй заспокійливе?

— Ні, не давала. Я чекаю кризи — так мені звеліли… Ви ж бо знаєте, що і давати заспокійливе можна лиш при таких нестерпних болях, які можуть зашкодити видужуванню хворих.

— Авжеж… авжеж… — погодилася Фелісіте, яка, мабуть, не зовсім довіряла лікарським приписам. — Але все ж таки не годиться, щоб людина репетувала цілісіньку ніч… Дайте їй що-небудь, бідолашна заслужила.

— Признатися, це таки правда, — підтвердила Жермен.

На цьому жінки й розійшлися, нечутно ступаючи по паркету.

Фелісіте повернулася до свого крісла й ще з більшою насолодою поринула в сон, а молода й красива Жермен зайшла до палати, де хрипіла бідолашна Конча Коралес.

— Господи, — мурмотіла вона, — як я страждаю… як страждаю.

З божественною усмішкою, що надавала її обличчю ангельської подоби, Жермен підступила до ліжка.

— Я зараз потамую ваші страждання, — мовила вона, — дам вам випити мікстуру, від якої ви заснете.

І при світлі нічника Жермен приготувала снодійне й піднесла його Кончі Коралес.

Та аж напружилась, аби підвестись, щоб випити ліки, так їй не терпілося вгамувати спрагу, забутися й потамувати свій біль.

Але Жермен звеліла:

— Ні, ні, не ворушіться.

З професійною вправністю вона просунула руку під подушку, на якій лежала голова хворої, повільно й обережно підняла її, а вільною рукою піднесла до губ жінки склянку з мікстурою.

Зусилля, що їх доклала Конча Коралес, були дуже незначні, проте вона знесилено відкинула голову, ледь помітною усмішкою подякувала своїй гарненькій доглядальниці й слабким, наче подих, голосом пожалілася:

— Як мені погано, дитино моя.

Крізь причинені віконниці до лікарняної палати проник світанок. Хвора перестала жалітися й стогнати, і Жермен, що задрімала на стільці, розплющила очі й опам'яталась. Вона бачила радісний і чарівний сон, заглянула у веселий, принадний світ, а тепер різко повернулася до дійсності.

Була вже, мабуть, шоста година ранку, через кілька хвилин хвора прокинеться й знову почне жалітися, і це триватиме, очевидно, доти, аж доки вона одужає чи помре.

Хоч як там є, одне було ясно: коли Конча Коралес покине палату, її місце займе інша хвора, потім ще і ще, і так без кінця. Хіба ж це життя? Чи варто так жити вічно?

Жермен пробудилася з короткого забуття обурена своєю долею, відчуваючи, що її серце стискається від прагнення вирватися з обіймів нудної буденщини, зазнати всіх життєвих втіх… Хіба ж вона не молода, красива, освічена, розумна?

Але раптом вона скочила із стільця, пополотніла й кинулася до ліжка хворої. Та не ворушилася — річ не дивна, — але з першого погляду було помітно, що жовтий колір обличчя старої жінки змінився на мертвотно білий.

І їй здалося, що нерухоме досі тіло Кончі Коралес здригнулося й підозріло застигло.

Молода медсестра вже не раз бачила смерть. Вона схопила маленьке люстерко на столику поблизу і піднесла його до губ старої перуанки. Блискуча поверхня скла не потьмяніла. Жермен перехрестилася.

— Все кінчено, — прошепотіла вона без особливих емоцій, бо очікувала на фатальний кінець щоразу, коли їй довіряли нову хвору.

Вона зразу ж навела порядок у