Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

хто міг би позмагатися з ним щодо фахового хисту. Це був справжній дойда: коли вже брав слід, то не губив його до кінця. Затятий, дуже ретельний, він буквально нюхом відчував злочин і міг вирізнити шахрая або вбивцю в найгустішій юрбі.

— Його сподіваються врятувати?

— Хірург у Біша дає йому три шанси на десять… Для людини, 'що заслужила прізвисько інспектор Невдаха, це було не дуже багато.

— Він щось говорив?

Мегре з дружиною та Лапуент ласували свіжими булочками, що їх щойно залишив під дверима розсильний із булочної.

— Його колеги нічого мені про це не сказали, а мені було незручно допитуватися…

Серед районних інспекторів не тільки Лоньйон був уражений комплексом неповноцінності. Мало не всі його колеги так само заздрісно косилися на «велику хату», як прозвали вони Управління карного розшуку, і, натрапивши на цікаву справу, варту великих заголовків у газетах, дуже неохоче випускали її з рук.

— Ну, гайда! — зітхнув Мегре, натягуючи на себе вологого ще з учорашнього вечора плаща.

Його очі нараз зустрілися з очима дружини, і Мегре зрозумів, що вона хоче щось йому сказати, і навіть здогадався, що саме.

— Ти обідатимеш удома?

— Навряд…

— У такому разі я б, може…

Вона думала про пані Лоньйон, недужу і самотню в своїй квартирі.

— Тоді мерщій одягайся! Ми висадимо тебе на майдані Константен-Пекер.

Лоньйони вже мешкали там років з двадцять у червоному цегляному будинку з вікнами, обрамленими жовтою цеглею. Мегре ніяк не міг запам'ятати номер того будинку.

Лапуент сів до керма невеличкої «сімки». Відколи пані Мегре знала свого чоловіка, лише вдруге їй доводилося їхати з ним у поліційній машині.

Вони випередили кілька переповнених автобусів. Тротуарами швидко йшли люди, нахилившись уперед і ледве втримуючи парасольки, які вітер виривав з їхніх рук.

Ось уже й Монмартр, вулиця Коленкур.

— Виходь…

Посеред скверу бовваніла скульптурна пара, чорна від дощу з навітряного боку. З-під зборок сукні у жінки виступала оголена гранітна грудь.

— Подзвони мені на службу, я сподіваюсь там бути близько полудня…

Ледве скінчилась одна справа, як уже починалася друга, про яку він ще нічого не знав. Комісарові подобався Лоньйон. Не раз в офіційних донесеннях він підкреслював його заслуги, частенько приписуючи йому навіть свої особисті успіхи. Та й це не допомагало. Невдаха завжди лишається невдахою!

— А тепер до лікарні…

Сходи. Коридори. Довгі ряди ліжок за кожними з відчинених дверей. Їх супроводили цікаві погляди хворих.

У приймальні їх послали не туди, куди слід, і їм довелося знову спускатися на подвір'я, підійматися іншими сходами, аж поки вони не опинилися перед дверима з написом «Операційна». Там побачили знайомого-інспектора з вісімнадцятої округи на прізвище Креак з незапаленою сигаретою в зубах.

— По-моєму, вам краще погасити люльку, пане комісар. Тут ходить одна мадам, справжня мегера. Тільки-но я хотів запалити сигарету, а вона вже тут як уродилася…

Коридором проходили медсестри з мисками, дзбанами, пляшечками, нікельованими інструментами.

— Він досі там?

Годинник показував за чверть дев'яту.

— Його оперують з четвертої ранку…

— І ніяких звісток?

— Ніяких… Я пробував був запитати в тому кабінеті ліворуч, але стара відьма…

Він показав на кабінет старшої сестри — мегери і відьми. Комісар постукав.

— Заходьте, — пролунав у відповідь не дуже люб'язний голос. — У чому річ?

— Даруйте, мадам, що я вас потурбував. Я начальник бригади карного розшуку.

В її холодному погляді він немов прочитав запитання: «Ну й що з того?»

— Мене цікавить, як там справи з інспектором, що його зараз оце оперують…

— Я це знатиму після операції… Можу лише сказати, що він ще не вмер, бо професор іще не виходив…

— Коли його сюди привезли, він міг розмовляти? Вона зневажливо зиркнула на нього, немов вважала запитання дуже дурним.

— Коли його сюди привезли, у нього не залишилося й половини крові. Довелося відразу робити переливання.

— Як на вашу думку, коли він може опритомніти?

— Запитайте в професора Менго.

— Якщо у вас є окрема палата, прошу вас покласти його туди. Це дуже важливо! Біля нього чергуватиме наш інспектор…

Вона нашорошила вуха, бо двері операційної відчинилися і в коридорі з'явився лікар у білій шапочці. На фартусі та білому халаті темніли плями крові.

— Пане професор, вас. хоче бачити цей…

— Комісар Мегре…

— Дуже приємно.

— Він живий?

— Поки що живий… Коли не буде ускладнень, гадаю, що його пощастить врятувати…

З професорового чола градом котився піт, очі виказували неабияку втому.

— Ще два слова… Його треба перевести до окремої палати…

— Потурбуйтеся про це, пані Драсс… А тепер, з вашого дозволу…

І широкими кроками він попрямував до свого кабінету. Двері операційної знову відчинилися, і санітар викотив довгий вузький стіл на коліщатах. Під простирадлом виступали контури людського тіла. Потім комісар побачив прикрите до половини бліде й нерухоме обличчя Лоньйона.

— Одвезіть його до двісті вісімнадцятої, Бернаре…

— Гаразд, мадам.

Вона пішла за санітаром. Слідом за нею рушили й троє поліцаїв. З високих вікон падало бліде світло, безсиле розігнати морок, що стояв у коридорі. Похмура процесія, немов у химерному сні, мовчки минала палати з рядами ліжок за відчиненими дверима. Позад усіх плентався асистент, що останнім