Читати книгу - "Фундація"

один раз глянув і достатньо. Ось ваш квиток. Біля службового входу спеціальний ліфт. На ньому є напис «До вежі». Просто підніміться ним.

Цей ліфт був нового типу й рухався за допомогою гравітаційного відштовхування. Ґаал зайшов першим, а решта – за ним. Оператор натиснув на кнопку. На мить Ґаал відчув, що висить у повітрі, коли сила тяжіння знизилася до нуля, а потім знову набрав невеличку вагу, коли ліфт рушив угору. Потім ліфт загальмував – і його ноги знову відірвалися від підлоги. Він мимоволі скрикнув.

Пролунав голос оператора:

– Засуньте ноги під поручні на підлозі. Ви що, читати не вмієте? Інші вже зробили це. Вони посміхалися, дивлячись, як він шалено та марно намагається спуститися вниз, упираючись у стіну. Їхнє взуття притиснулося до хромованих поручнів, що були прикріплені до підлоги паралельно один одному, з проміжком у два фути. Він помітив їх при вході, але не звернув уваги.

Потім хтось простягнув руку й потягнув його вниз. Ґаал, задихаючись, хотів подякувати, але в цей момент ліфт зупинився.

Він вийшов на відкриту терасу, затоплену білим сяйвом, від якого заболіли очі. Чоловік, який щойно подав йому руку допомоги, ішов одразу за ним.

Чоловік доброзичливо сказав:

– Тут повно вільних місць.

Ґаал закрив рота, відсапуючись, а потім погодився:

– Справді, так і є. – Він машинально рушив до них, а потім зупинився.

І звернувся до чоловіка:

– Якщо не заперечуєте, я ненадовго зупинюся біля перил. Я… я хочу трохи подивитися.

Той доброзичливо махнув рукою, і Ґаал перехилився через поручні, що сягали плеча, і занурився в споглядання панорами, яка відкривалася перед ним.

Він не бачив землі. Вона губилася посеред штучних споруд, які були складнішими одна від одної. Не видно було й обрію – лише метал на тлі неба, що простягався навкруги, утворюючи майже одноманітну сірість, і він знав, що така сама картина по всій планеті. Навколо не було жодного руху – хіба що кілька прогулянкових суден тинялися по небу. Але він розумів, що під металевим покровом цього світу триває жвавий рух мільярдів людей.

Навколо не було видно жодної зелені; ні зелені, ні ґрунту, ні якихось форм життя, окрім людей. Він неясно розумів, що десь у цьому світі є імператорський палац, розташований посеред ста квадратних миль справжнього ґрунту, у зелені дерев, у веселкових барвах квітів. Але це був малесенький острівець посеред океану сталі, і звідси його не було видно. Він міг знаходитися, можливо, за десять тисяч миль звідси. Ґаал не знав цього напевно.

Він повинен негайно вирушити в планетний тур!

Ґаал шумно зітхнув і усвідомив, що нарешті опинився на Тренторі; на планеті, яка була центром усієї Галактики і ядром людської раси. Він не бачив жодного з її недоліків. Жодного з тих зорельотів, що сідали із продовольством у трюмах. Не усвідомлював того, яка тонка яремна вена з’єднує 40 мільярдів населення Трентора з усією Галактикою. Він бачив лише наслідки одного з наймогутніших діянь людини – повне й остаточне, майже зневажливе підкорення одного зі світів.

Він відійшов із дещо приголомшеним поглядом. Його знайомий з ліфта вказав на місце поруч, і Ґаал присів.

Чоловік усміхнувся.

– Мене звати Джерріл. Ви вперше на Тренторі?

– Так, містере Джерріл.

– Я так і думав. Джерріл – це моє ім’я, а не прізвище. Трентор захопить вас, якщо ви маєте поетичний темперамент. Тренторіанці ніколи не приходять сюди. Вони не люблять це місце. Воно їх нервує.

– Нервує? Мене, до речі, звати Ґаал. Чому воно має їх нервувати? Воно прекрасне.

– Це, Ґаале, ваше суб’єктивне сприйняття. Якщо ви народилися в кабінці, виросли в коридорі, працюєте в клітці, а відпочиваєте в переповненому зимовому саду, а потім виходите на відкритий простір, де над вами немає нічого, крім неба, то це може викликати у вас лише нервовий зрив. Вони змушують дітей приходити сюди раз на рік, після того як їм виповниться п’ять. Не знаю, чи є від цього якась користь. Насправді їм цього мало, і коли вони приходять сюди перші кілька разів, то влаштовують істерики. Діти повинні відвідувати майданчик хоча б раз на тиждень, одразу як їх відлучать від грудей. – Він продовжив: – Звичайно, усе це не має ніякого значення. Що з того, що вони ніколи сюди не виходять? Вони щасливі там, унизу, керуючи Імперією. Як ви думаєте, на якій ми висоті?

– Півмилі? – сказав він і подумав, чи не наївно це прозвучало. Мабуть, наївно, бо Джерріл трохи пирхнув, стримуючи сміх.

– Ні, лише п’ятсот футів.

– Що? Але ж ліфт піднімався…

– Знаю. Та більшу частину часу він піднімався до рівня поверхні. Трентор на милю вглибину пронизаний тунелями. Він мов айсберг. На дев’ять десятих він прихований від людського ока. Використовуються навіть кілька миль ґрунту під океаном на береговій лінії. Насправді ми настільки занурилися під землю, що можемо використовувати різницю температур, яка створюється цією парою миль, і забезпечувати всі свої потреби в енергії. Ви про це знали?

– Ні, я думав, що ви використовуєте атомні генератори.

– Колись використовували. Але так дешевше.

– Уявляю собі.

– Що ви про все це думаєте? – На якусь мить доброзичливий тон чоловіка випарувався, перетворившись на прагматичність. Він набув майже хитрого вигляду.

Ґаал розгубився.

– Прекрасно, – повторив він знову.

– Ви тут на відпочинку? Чи подорожуєте, роздивляєтеся визначні місця?

– Не зовсім. Узагалі-то, я завжди мріяв відвідати Трентор, але передусім приїхав сюди на роботу.

– Так? /Он як?/

Ґаал відчув, що має пояснити.

– Буду працювати в проекті доктора Селдона в університеті Трентора.

– Ворона Селдона?

– Ні. Я маю на увазі Гарі Селдона. Психоісторика Селдона. Я не знаю ніякого Ворона.

– Це він і є. Його тут називають Вороном. Самі розумієте, у лайливій формі. Він продовжує прогнозувати катастрофи.

– Катастрофи? – Ґаал був щиро здивований.

– Звичайно, ви мали б це знати. – Джерріл не усміхався. – Ви ж працюватимете на нього, хіба ні?

– Ну так, я математик. Але чому він передбачає катастрофи? Які саме?

– А ви як думаєте?

– Боюся, що не маю анінайменшого уявлення. Я читав статті, опубліковані Селдоном і його групою. Вони стосуються математичної теорії.

– Так, те, що публікується.

Ґаал відчув роздратування. /Він сказав: /

– Я думаю, мені час повертатися. Дуже радий був з вами познайомитися.

Джерріл байдуже помахав йому рукою.

У номері Ґаал застав якогось чоловіка. Він був настільки вражений, що навіть не вимовив неминучої фрази «Що ви тут робите?», яка вже мала злетіти з його вуст.

Чоловік підвівся. Він був старий і майже лисий, трохи кульгав, але його сині очі були ясні.

– Я