Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

Зореліт продовжував кликати і тоді, коли до планети лишилося тридцять мільйонів кілометрів і величезна швидкість «Тантри» сповільнилась до трьох тисяч кілометрів на секунду. Чергувала Ніза, але і весь екіпаж не спав, чекаючи зустрічі перед екранами в центральному посту управління.

Ніза викликала станцію, збільшуючи потужність передачі і кидаючи вперед віялоподібні промені.

Нарешті вони побачили крихітну блискучу цяточку супутника. Зореліт почав описувати орбіту навколо планети, поступово наближаючись до неї по спіралі і вирівнюючи свою швидкість із швидкістю супутника. «Тантра» і супутник наче зчепилися невидимим канатом, і зореліт повис над маленькою планетною, яка швидко бігла по своїй орбіті. Електронні стереотелескопи корабля тепер промацували поверхню супутника. І раптом перед екіпажем «Тантри» постало незабутнє видовище.

Попереду палала у відблисках кривавого сонця величезна пласка скляна будова. Просто під дахом видно було щось на зразок великого залу для зборів. Там нерухомо застигло багато істот, не схожих на землян, але, безперечно, людей. Астроном експедиції Пур Хісс, новак у космосі, який змінив перед самим від’їздом випробуваного працівника, хвилюючись продовжував поглиблювати фокус інструмента. Ряди людей, що невиразно виднілися під склом, були зовсім нерухомі. Пур Хісс посилив збільшення. Стало видно підвищення, оточене пультами приладів, з довгим столом, на якому, схрестивши ноги, перед аудиторією сиділа людина з божевільним, спрямованим у далечінь поглядом страшних очей.

– Вони мертві, заморожені! – вигукнув Ерг Ноор.

Зореліт повис над супутником Зірди, і чотирнадцять пар очей не відриваючись стежили за скляною могилою – це справді була могила. Скільки років сидять тут ці мерці? Сімдесят років тому замовкла планета, а коли додати шість років польоту променів – три чверті століття…

Всі погляди були звернені на начальника. Ерг Ноор, блідий, вдивлявся в палеву імлу атмосфери планети. Крізь неї тьмяно просвічували ледве помітні обриси гір, відблиски морів, але ніщо не давало відповіді, по яку вони прибули сюди.

– Станція загинула, і за сімдесят п ять років її не відновили! Це означає катастрофу на планеті. Треба спускатися, пробивати атмосферу, а може, й сісти. Тут зібралися всі – я питаю думку Ради…

Заперечувати почав тільки астроном Пур Хісс. Ніза обурено розглядала його великий хижий ніс і низько посаджені негарні вуха.

– Якщо на планеті катастрофа, то ніяких шансів дістати анамезон у нас немає. Обліт планети на невеликій висоті і тим більше приземлення зменшать наш резерв планетарного пального.[8] Крім того, невідомо, що сталося. Можуть бути потужні випромінювання, від яких загинемо і ми.

Інші члени експедиції підтримали начальника.

– Ніякі планетні випромінювання не страшні для корабля з космічним захистом. З’ясувати, що сталося, – хіба не заради цього нас послали сюди? Що відповість Земля Великому Кільцю? Встановити факт – це ще дуже мало, треба пояснити його. Пробачте мені за ці учнівські міркування! – сказав Ерг Ноор, і звичні металічні нотки в його голосі задзвеніли насмішкувато. – Навряд чи ми зможемо ухилитися від свого безпосереднього обов’язку…

– Температура верхніх шарів атмосфери нормальна! – радісно вигукнула Ніза.

Ерг Ноор усміхнувся і почав обережно спускатися, виток за витком, сповільнюючи спіральний біг зорельота, що наближався до поверхні планети. Зірда була трохи менша від Землі, і на низькому обльоті не потрібна була велика швидкість. Астрономи і геолог звіряли карти планети з тим, що показували оптичні прилади «Тантри». Материки точно зберегли колишні обриси, моря спокійно виблискували в червоному сонці. Не змінили своїх форм і гірські хребти, відомі з попередніх знімків, – тільки планета мовчала.

Тридцять п’ять годин люди не залишали своїх спостережних постів.

Склад атмосфери, випромінювання червоного світила – все збігалося з колишніми даними про Зірду. Ерг Ноор розгорнув довідник про Зірду і знайшов стовпчик даних про її стратосферу. Іонізація була вище звичайної. Неясний і тривожний здогад почав визрівати в голові Ноора.

На шостому витку спускової спіралі стало видно обриси великих міст. Але в приймачах зорельота не почулося жодного сигналу.

Ніза Кріт змінилася, щоб попоїсти, і начебто задрімала, їй здалося, що вона спала всього кілька хвилин. Зореліт ішов над нічним боком Зірди не швидше звичайного земного спірольота. Тут унизу мали бути міста, заводи, порти. Жодний вогник не блимнув у непроглядній пітьмі, хоч як шукали його у потужні оптичні стереотелескопи. Оглушливий грім атмосфери, яку розтинав зореліт, певно, було чути на десятки кілометрів.

Минула година. Не спалахнув жодний вогник. Напружене чекання ставало нестерпним. Ноор увімкнув попереджувальні сирени. Жахливе виття розляглося над чорною безоднею внизу, і люди Землі сподівалися, що його, злившись із гуркотом повітря, почують жителі Зірди, які загадково мовчали.

Крило вогненного світла прорізало зловісну темряву. «Тантра» вийшла на освітлений бік планети. Внизу, як і раніше, слалася бархатиста чорнота. Швидко збільшені знімки показали, що це суцільний килим квітів, схожих на оксамитночорні маки Землі. Зарості чорних маків простяглися на тисячі кілометрів, замінивши собою все – ліси, чагарники, очерети, трави. Неначе ребра величезних кістяків, виднілися серед чорного килима вулиці міст, червоними рамами іржавіли залізні конструкції. Ніде ні живої істоти, ні деревця – тільки чорні маки!

«Тантра» скинула бомбову спостережну станцію і знову ввійшла в ніч. Через шість годин станціяробот повідомила про склад повітря, температуру, тиск та інші умови на поверхні ґрунту. Все було нормальним для планети, за винятком підвищеної радіоактивності.

– Страхітлива трагедія! – приглушено пробурмотів біолог експедиції Еон Тал, записуючи останні дані станції. – Вони вбили самі себе і всю свою планету!

– Невже? – спитала Ніза, ховаючи набіглі сльози. – Жахливо! Адже іонізація зовсім не така сильна.

– Минуло вже чимало років, – суворо відповів біолог. Його горбоносе обличчя черкеса, мужнє, незважаючи на молодість, стало грізним. – Такий радіоактивний розпад тим і небезпечний, що накопичується непомітно. Століттями загальна кількість випромінювання могла збільшуватися кор за кором,[9] як ми називаємо біодози опромінювання,[10] а потім одразу якісний стрибок! Руйнівна спадковість припинення народження потомства, до того ж променеві епідемії… Це трапляється не вперше – Кільцю відомі подібні катастрофи…

– Наприклад, так звана «Планета лілового сонця», – пролунав позаду голос Ерга Ноора.

– Трагічно, що її дивне сонце забезпечувало мешканцям дуже високу енергетику, – зауважив похмурий Пур Хісс, – при світності в сімдесят вісім наших сонць і спектральному класі Ануль…

– Де ця планета? – поцікавився біолог Еон Тал. – Чи це не та, яку Рада збирається заселити?

– Та сама. На згадку про неї було названо «Альграб».

– Зоря Альграб, інакше Дельта Ворона! – вигукнув біолог. – Але до неї дуже далеко!

– Сорок шість парсеків. Та ми будуємо все більш дальні зорельоти…

Біолог кивнув головою і пробурмотів, що навряд чи треба було називати зореліт ім’ям загиблої планети.

– Але зірка