Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

цього закладу своїх нащадків, яким одразу ж доводилося забути хлоп’ячі звички і пустощі. Віднині вони знали тільки молитви й навчання. Винних карали просто і суворо — карцером і різками.

Щоправда, до биття абат Гранже вдавався у виняткових випадках. Не тому, що вважав, що цей метод виховання суперечить богобоязливому духу закладу, а через свою слабість, яка терзала його, мов незагойна рана. Він не витримував будь-яких страждань, а вгледівши кров, непритомнів, що визнавав ганебним і недостойним пастора, котрому покладено виховувати зразкових дворян — пройнятих релігійною ревністю, благородством, ученістю. Нелегко було абату приховувати ту свою рану і залишатися суворим.

Гранже по-батьківському стежив за своїми вихованцями навіть по закінченні ними колежу — чи то вони потрапляли до університету, чи присвячували себе духовній або військовій кар’єрі. Зустрічаючись із випускниками, поводився так само привітно й суворо, ніби вони, як і раніше, піддягали статуту його закладу.

Але учні колежу мали й певні привілеї, необхідні, на думку абата Гранже, для засвоєння норм дворянської поведінки. Їм надавалася можливість спілкуватися зі студентами університету, а декому навіть — відвідувати Латинський квартал для ознайомлення із звичаями паризької молоді і особливо із законами дворянської честі. Той, хто бажав, міг також брати книги в університетській бібліотеці.

Якщо перші потурання приваблювали багатьох учнів, то бібліотека цікавила їх значно менше, бо зайва старанність і любов до знань зовсім не були поширені в колежі. Вчителі, та й сам Гранже, пильно слідкували за тим, з ким спілкуються і що читають вихованці, крім обов’язкових текстів, які належало зазубрити і при потребі повторити слово в слово.

Основою освіченості абат Гранже вважав цитати з книг, схвалених ним, отцями церкви або папою римським.

Савіньєн Сірано де Бержерак, маючи феноменальні здібності, за роки навчання в колежі де Бове зумів оволодіти не лише латиною, а й грецькою мовою і вільно читав античних авторів. І він належав до тих небагатьох, хто одержував книги давніх філософів у бібліотеці університету, щоб вивчати їх замість виснажливих молитов, якими чимало його товаришів намагалися здобути прихильність учителів і самого абата Гранже.

У той час, коли більшість учнів перебувала на одній із таких молитов, Гранже особисто обходив коридори і дортуари колежу, аби переконатися, хто з вихованців не дуже ревний до віри. Слабкий на ноги, він якось вирішив вилізти на горище, де серед закіптюженого шкільного мотлоху — потрощених столів, ліжок та стільців — побачив молодого Сірано. Біля дахового вікна юнак так жадібно читав старовинний фоліант, що навіть не помітив, як із-за напіврозбитої шафи виросла караюча тінь абата.

Кілька хвилин чути було лише шелест сторінок, що їх перегортав Сірано. Абат Гранже, котрий через поганий зір не міг розгледіти, яку книгу так захоплено читає його учень, нарешті порушив тишу:

— Що осягає в цьому неподобному місці вихованець колежу, коли інші в храмі моляться господу богу?

Сірано злякано оглянувся — позаду стовбичила висока фігура в сутані. І він одразу пізнав абата, Сушеного педанта, як з його гострого язика учні називали Гранже.

Савіньєн шанобливо схопився і скоромовкою випалив:

— Студіюю стародавню філософію, отче мій.

— І хто автор цієї книги?

— Демокріт, ваше преподобіє, — відповів Сірано, не схиливши голови, а мовби піднявши свого важкого носа.

— Демокріт? Хіба хтось із вихователів колежу змушував свою паству таке читати?

— Ні, ваше преподобіє. Я сам зацікавився цим філософом.

Абат Гранже не читав творів Демокріта, бо вочевидь знав, що погляди цього грека із Абдери не збігалися з поглядами Арістотеля, який жив після нього і вчення якого для католицької церкви схоласти використали як канонічне. І тому єлейним голосом запитав:

— Що ж ти, сину мій, засвоїв із цього псевдовчення язичника?

— Арістотель теж був язичником, отче, але його вчення благословляє свята церква.

— То чому ж ти читаєш не Арістотеля, а якогось Демокріта?

— Тому, що він надто переконливо показує, як побудований світ, із чого складаються всі існуючі тіла.

— З чого ж, сину мій, бог їх сотворив?

— З атомів, неподільних частинок, що рухаються в просторі і при з’єднанні утворюють тіла, а при розпаді викликають їх знищення.

— Чи не хочеш ти сказати, сину мій, що господь шостого дня сотворив не землю, зірки, тварин і людину, а лише неподільні частинки — атоми, а тіла і все суще вийшло потім саме по собі?

— Саме так, ваше преподобіє, ще дві тисячі літ тому стверджував грецький філософ.

— Нащо ж ти знайомишся з цією єрессю? Ми ж учили тебе знаходити відповіді на будь-які питання в енциклопедичному зведенні таких відповідей, складеному Альбертом Великим і його учнем та послідовником Фомою Аквінським не дві тисячі, а двісті років тому.

— Відповіді згаданого вами енциклопедичного зведення щодо будови тіл викликають сумнів.

— Зухвалі твої слова, юначе! Сумнів — перша виразка єретичної прокази, якою не повинен заразитися жоден вихованець колежу де Бове.

— Колеж учить пізнання, і я, як можу, ваше преподобіє, прагну його помножити.

— Рух неподільних частинок у просторі! — обурено вигукнув абат і враз єхидно запитав: — Що ж ти розумієш під простором, читаючи Демокріта?

— Я уявляю простір як порожнечу довкола. Гранже у відчаї схопився за голову:

— Яку порожнечу? Про що мовиш ти, немовля од єресі? Всім відомо, що світ складається із землі, води, повітря і вогню!

— Думаю, отче, якщо тіло складається з демокрітрвих атомів, а не із згаданих вами елементів, названих, до речі, теж греками в давнину, то й простір, або порожнеча, повинні складатися із своїх атомів, прозорих, якими вони стають, коли звичайні неподільні частинки поєднуються між собою, утворюючи шлюбні пари.

— Божевільний!