Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"

дали б відповідь! Або візьмімо наші штучні супутники. Коли б із Землі велося спостереження неба, ці геніальні витвори давно були б помічені. Земляни здогадалися б, що з такою незначною масою, з таким великим об’ємом і в такій близькості від планети природних супутників не буває. Здогадалися б і якось дали про себе знати. Висновок напрошується сам собою: Земля — мертве небесне тіло.

Професор підняв руку і вже розкрив було рота, щоб заперечити це безпідставне твердження, але Андрій вчасно зупинив його, вхопивши за лікоть.

— Послухаємо ще, — прошепотів він на вухо Данилові Івановичу. — Бачте, і тут є такі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.

Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.

— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до передачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розвиток якої, як можна припустити, набагато відстав? Безперечно, в наступне велике протистояння ми одержимо відповідь на наші сигнали, бо — я певен — планета ця заселена розумними істотами!

— Ні! З цим погодитись не можна, — заперечив перший. — Доказів про наявність життя на Землі нема!

— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.

— Доказом є те, що немає доказів…

Промовці сперечалися довго й запально.

Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи доречно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: “І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!” Але, глянувши на Данила Івановича, стримався. Незручно виставляти шановного професора на посміховисько.

Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.

— Сплять! — прошепотів професор. — Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпочити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?

Щось шарпнуло Андрія, і він… прокинувся. Професор торсав його за плече:

— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі приснилось?

— Ех, дідусю, — промовив Андрій, потягуючись. — Я побував на Марсі…

ЧУДОДІЙНИЙ ЕКСТРАКТ
I

На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…

Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!” Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіонерові читати!..”

Мар’янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, підручники, сховала ручку й олівець.

— Дідусю! — гукнула, встаючи з-за столу. — Ходімо до Дніпра!

Книжка хилиться…

— Дідусю!

Книжка зупиняється. Розплющуються очі.

— Поведіть мене до Дніпра!

Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:

— От не дасть почитати… Веди її до Дніпра, ніби мені більше й робити нічого.

— Але ж ви спите!

— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…

А Мар’янці страх як хочеться до Дніпра! Самої ж не пускають.

Вона відриває невеличкий клаптик газети й легенько торкається ним дідусевого вуха. Тихе хропіння припиняється. Дідусь крутить головою.

— От капосна муха! — каже він. — Напосілась.

Побачивши біля себе лукаво усміхнену Мар’янку, здогадується:

— А, це ти, пустунко! Ну, чого ти заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра…

— Ви і вчора, і позавчора казали “встигнемо”. А повінь не жде. Я по радіо чула — вже починає спадати.

— Ця спаде, інша буде…

— То що, чекати наступного року? — вжахнулася дівчинка. — Та такої повені скоро й не ждіть. Диктор казав, що Дніпро не розливався так уже дванадцять років…

— Краще принеси мені води.

Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою, збираючись “читати”. Але сьогодні, видно, всі змовились проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана й кинувся дряпати старого передніми лапами по животі.

Мар’янка побігла відчиняти. Через хвилину вона повернулася до кімнати й весело гукнула:

— А до нас гості, дідусю!

Старий насилу підвівся, спустив ноги з дивана.

— Угадайте хто? — нетерпляче спитала Мар’янка. Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись з думками, гість — високий молодий чоловік в синьому костюмі — переступив поріг вітальні. Очі його випромінювали радість.

— Добрий день, Іване Йосиповичу!

— А, здрастуйте, Ломоносов! — господар обійшов стіл і привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-квартирант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки тільки у виключних випадках. Після того мив руки з милом.

Це повторилося й зараз. “Ломоносов” — так господар прозвав Віктора Вікторовича за наполегливість у вивченні наук — з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника і почав старанно мити руки. “Майже не змінився старий… — подумав