Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

зрикошечує від будь-якого предмета, і від неї важко ухилитися, особливо коли розщеплюється на десять голок. Ми не знали, от і вийшло…

Помовчавши, він додав:

— Політ був каторжний. Багато моїх друзів поранено, один загинув. А я… я був обережний. А ти часом не мене чекаєш?

Деніз зашарілася і вибігла з кімнати.

Гнат переодягнувся у свій улюблений білий костюм. Відчуваючи деяку скованість у рухах, походив туди-сюди по вітальні, заглянув у передпокій і лице в лице стрівся з Деніз. Обоє зніяковіли. Гнат з подивом упіймав себе на цьому: уже давно не вірив, що є на світі речі, здатні змусити його ніяковіти.

— Це знову тобі. — Він поклав дівчині в долоню ажурний браслет з голубувато-сріблястого металу напрочуд тонкої роботи. — Ми знайшли цілий сейф таких “дрібничок”.

В очах Деніз були і радість, і збентеженість, і ще щось, чого не виповісти словами.

— Браслет із осмію, — пояснив Гнат. — Два сторіччя тому він коштував фантастично дорого.

— Але ж ти, певне, віз його для мами…

— Не хвилюйся, для мами також є подарунок. Надівай.

У цей час ледь чутно озвався дверний автомат. Прийшла мама…

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ,
стажист відділу безпеки УАРС

Гнат, примружившись, дивився на ранкове сонце, що застряло в ажурному перекритті тераси, а я дивився на нього. Внизу під нами лежав Сааремський пляж, коричневий од людських тіл. П’ятниця — звичайний день…

Гнат повернувся і рушив до ескалатора, а я дививсь, як він іде. Ноги Гнат ставив так, ніби при кожному кроці пробував ступнею хиткий ґрунт, і, тільки упевнившись у міцності його, переносив вагу тіла на всю ногу. Раніше я ніколи не бачив, щоб він так ходив, а можливо, просто не придивлявся. Три роки тому, коли Гнат відбував у своє відрядження, мені було шістнадцять, і я цінував тоді в своєму старшому другові насамперед силу, проворність, реакцію, я, звичайно, і зараз ціную ці якості, але вони вже не видаються мені головними, визначальними.

Через двадцять хвилин ми увійшли в лункий, прохолодний і майже порожній елінг вінд-серферів, розділений навпіл каналом.

— Для початку тобі підійде тип “мастодонт”, - сказав Гнат, чаклуючи біля пульта координатора спортбази.

- “Мастодонт”? — я злегка запанікував, спогадавши образ волохатого й ікластого пращура слона. — А що воно за звір?

— Не бійся, “мастодонт” — це серфер з фіксованим центром ваги. На “колібрі” тобі ще рано, з нього падають і майстри. Роздягайся.

Поки ми роздягалися в одній з кабінок, проворний, як павук, робот приволік і спустив на воду вивідного каналу два, на мій погляд, цілком однакових плотики з кілями. Формою плотики нагадували листок акації. Посередині стирчали тонкі, членисті, немов зроблені з бамбука, щогли зі згорнутими в тугі валики вітрилами.

Гнат, поглядаючи на мене, поворушив щогли серферів, пробуючи рухливість зчленування, поторкав ногою хитку палубу. Щось клацнуло, і валик на щоглі розгорнувся в прозоре косе вітрило.

— Чи все ж підемо на пляж?

— Інструктуй, — махнув я рукою.

— Інструктаж простий. — Гнат чудово зрозумів мій стан. — Роби, як я. Ретельно повторюй мої рухи.

Він ступнув на палубу свого серфера, спритно розкрив вітрило, і рівний вітер аеродинамічної запони елінга тут же підхопив дивну плавучу споруду, не позбавлену, однак, елегантності та краси, і відніс на кілька метрів од берега.

Я набрав у груди повітря, скорчив страшну міну і стрибнув на другий серфер, немов хотів узяти його на абордаж…

Історія ця з віндсерфінгом почалася два тижні тому, коли у відділах спецсектора Управління провели черговий екзамен на відпрацювання комплексу РВЗ — раптово виниклої загрози. Зовні це виглядало, як спортивно-технічне багатоборство, що складалося з цілого ряду змагань, плюс проходження полігона РВЗ. У групах були різні люди, з різними характерами, здібностями і захопленнями. Кожен з них був професіоналом в одній з технічних чи наукових дисциплін, а також досконало володів одним з видів спорту. Але на думку керівників Управління, кожен працівник аварійно-рятувальної служби в ідеалі мав неодмінно бути універсалом, бо, попри застосування автоматів, обчислювальних комплексів і кібер-систем, рятувальні операції вимагали від усіх всебічної підготовки, колосальних фізичних і нервово-психічних навантажень, широких наукових і технічних знань, уміння миттєво орієнтуватися в будь-якій обстановці. Універсалізм у подібних ситуаціях допомагав віднаходити необхідне рішення в найкоротші строки. А що таке час, особливо якщо лік іде на секунди, знав навіть я, стажист відділу безпеки, не допущений поки що ні до серйозних операцій, ні до архівів Управління.

Відпрацювання РВЗ у спецсекторі УАРС виявило в середовищі оперативних працівників своїх універсалів, у числі яких справедливо опинився і Гнат, що місяць тому повернувся з експедиції глибокого зондування — як він пояснив, хоча з розмов співробітників я усвідомив, де він побував насправді. До речі, саме на його прохання мене і прийняли в стажисти, хоч, як правило, стажистами спецсектора ставали випускники Інституту Дальрозвідки. Я ж цього року вступити до Інституту не зміг — не потрапив за конкурсом.

Спортивну програму багатоборства і навіть психологічне тестування я пройшов нормально, але “зрізався” на технічній його частині, і мене навіть не допустили до проходження полігона. Це настільки вразило моє самолюбство, що я з необережності зневажливо відізвався про віндсерфінг, улюблений вид спорту Гната. Тепер я пожинав плоди своєї заяви, далеко не впевнений у тому, що з першого разу справлюся з віндсерфером, цією “звичайною овальною дошкою з кілем і вітрилом”.

Так воно й вийшло. Хоч сейфер у море я все-таки вивів, але за ці дванадцять хвилин падав у воду разів двадцять.

Гнат не підтрунював наді мною, і я був вдячний йому за це, бо ще з дитинства не люблю кпинів — такий уже в мене “комплекс неповноцінності”. Якщо до цього додати мою гарячковість, з якою