Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Потім усе стихло, і зелена хвиля лісу зімкнулася над хлопцем.

Сонце вже припікало верхівки дерев, але тут, у вузькій ущелині дороги, на листі ще виблискували краплинки роси, від землі віяло вологою прохолодою. Вершники їхали майже беззвучно, лише час од часу то копито цокне об камінь, то брязне вуздечка, то заскрипить сідло. Іноді лунав застережливий вигук, що попереджував про гілку, яка простягнулася аж на стежку.

Георг поринув у думки. «Міліціонери хочуть податися на Джуніату, а потім далі до Аллеганів. А де ж французька фортеця, про яку вони говорили?»

«Форт Дю Кесн», все ще звучало в його ушах. Туди йде генерал Браддок із своїм військом.

Дорога поступово піднімалася вгору до лисого горба. Перед вершниками відкрилася долина Джуніати. Ранкове сонце кидало золоті іскри зеленому світові, дзеркальна поверхня річки своїм блиском ніби змагалася з небом, а в прибережних заростях крякали дикі качки.

На сході на високій скелі розташувалося місто Рейстаун. Форт своїми шанцями та оборонними валами захищав кільканадцять будинків. Георг розпізнав лише димарі, з яких у ранкове небо вився димок.

Дим, наче вуаль, повис над дахами і, здавалося, хотів собою захистити маленьке селище від величезного масиву лісу, що спускався з гір, перекочуючись із горба на горб через усю долину. Хлопцеві, який за все своє життя не бачив нічого, крім поодиноких прикордонних. дворів, ці дванадцять чи п'ятнадцять будинків здавалися справжнім містом.

Він примружив очі і відкинув з чола пасмо волосся; щось незвичайне порушувало краєвид долини. Вздовж берега через лужки, через чагарник і ліс перед вершниками простяглася просіка. Білі пні свіжозрубаних дерев, купи гілля, звалені збоку колоди позначали лінію, протягнуту рукою людини.

— Оце і є проїжджа дорога, яку проклали лісоруби. Вона йде, мабуть, аж до Трутганфуса, — зауважив Андрес.

Розпитувати було ніколи, бо загін наблизився до річки. Саме на цьому місці новий шлях вів через брід на той берег, а звідти — все далі і далі на захід.

Торік під час осінньої поводі тут загинув фурман, який хотів перебратися з своїм возом через річку. Люди застерігали його, але фурман загорлав: «Або перейду, або провалюсь у пекло»; а за хвилинку він і справді був уже в «пеклі». «Їй-бо, якраз на тому самому жахливому місці», щоразу закінчувала тітка Рахель, коли розповідала про цей випадок.

Георг уже видивив очі. Він ще ніколи не був тут і сподівався, затаївши страх, угледіти хоч які-небудь сліди нещастя, про яке вже протягом кількох місяців говорили у Рейстауні і навколишній місцевості. Та, на жаль, нічогісінько не побачив, навіть коліс од воза.

А потонути тут і справді можна було; навіть тепер, влітку, вода сягала коням майже до черева. Хлопець підтяг ноги вище і поплескав свого коня по шиї. Яке щастя, що батько дав йому цю стару смирну шкапину!

На другому березі Георг під'їхав до Андреса і почав докучати йому запитаннями. Спершу брат ніби дрімав, а потім став говіркішим.

— Ну що ти, п'яного фурмана давно вже поховали, а віз люди спалили! Скільки ще до Трутганфуса, я й сам не знаю. Там, далеко за Аллеганськими горами, зустрічаються струмки Йо (Андрес мав на увазі Йохоганіа). Чи є там ліс? Можливо… Звичайно, що ж там іще може бути? Чому генерал Браддок не йде через Рейстаун?..

Окрик ватажка обірвав розмову. На відкритому місці вершники зробили короткий привал. Георг ледве зліз із широкої спини коня. Андрес повів брата до невеличкого піщаного острівця.

— Дивись-но сюди, я хочу тобі пояснити.

Він накреслив паличкою кілька ліній на піску.

— Оце Мононгахіла. Вона тече з півдня. А ось тут тече Аллегейні, яка бере початок на півночі. Там, де вони зустрічаються, утворюється велика Огайо. І якраз у куточку між двома річками стоїть форт Дю Кесн — головний опорний пункт французів. З того часу, як почалася війна, вони посилають звідси на нашу голову індійців. Ми мусимо взяти цей форт, інакше ніколи не знатимемо спокою, і тому Браддок разом з 1600 солдатами йде з Віргінії вниз по Йо на Дю Кесн. Ми повинні прокласти дорогу, тоді провінція Пенсільванія зможе постачати провіант до Йо. Крім того, вона дає 300 чоловік міліції, щоб якнайшвидше побудувати шлях. Учора пропонували ще 50 чоловік підкріплення.

Георг не все зрозумів, та він і не слухав більше, думаючи тільки про 1600 солдатів. Це ж надзвичайно багато! У форті Рейстаун він ніколи не бачив більше як сорок чоловік гарнізону.

— Але тоді війна швидко закінчиться, — перебив він брата.

— Ну, звичайно, — буркнув у відповідь Андрес і скочив на коня.

Опівдні на горизонті чітко вималювалося східне пасмо Аллеганських гір, наче гігантська, розсічена ущелинами стіна, за якою височів ліс.

Загін будівників уже прорубав хід, що виводив на той бік височини, в широкий відкритий степ.

Підмога повинна була одразу ж приступити до роботи. Ввечері смертельно втомлений Георг, закутавшись у ковдру, повалився на купу гілок, що заміняла йому ліжко.

Рано-вранці, одразу ж після підйому, його покликав комендант лісорубів:

— Іди-но сюди, хлопче, та слухай, що я тобі скажу. Позад нас на шляху лишилися підводи з провіантом. Вернися туди і піджени їх, нехай швидше їдуть. Ми не можемо витрачати час на полювання та риболовлю, але й сидіти голодними теж не можемо. Зрозумів?

— Так, — випалив Георг і одразу ж подався в путь-дорогу. Він горів од запалу і гордості за доручення. Шлях — широку, свіжовирубану просіку — знайде навіть сліпий; між деревами, при потребі, може проїхати цілий віз.

Сонце вже звертало з полудня, коли посланець побачив колону з провіантом: вона якраз перебиралася через другий брід вище від Рейстауна. Фурмани запрягли у перший віз восьмеро волів, а щоб він не дуже швидко котився з пагорба, до воза прив'язали довгу вірьовку і дванадцять чоловік, ідучи позаду, гальмували нею. Воли потягли. Перша пара забрела вже в річку, та коли вода сягнула ярма — завагалася.

Ревучи під ударами батогів, що супроводжувались прокльонами й лайкою,