Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

з млинові жорна й хвилястих, наче жолобчаста черепиця. Це були двометрові велетні з родини тридакн. Тубільці називають їх «сагала», а французи-«benitier», тобто «кропильниця». Бо варто тільки принести таку мушлю до храму й покласти на колону-підпірку— і ось тобі кропильниця, оздоблена перламутром та ще й таких кольорів, що їх не відтворить жоден митець.[4] Але тут, у теплому морі, сагали зовсім не схожі були на кропильниці. Вони присмокталися до скель, роззявивши стулки, мов ненажерливі пащеки страховиськ, а з їхніх утроб наче пашіло полум'я — фіолетове, жовте, біле, залежно від того, як падало на перламутрову грань, пронизавши товщу моря, сонячне проміння… А навколо сагал, наче метелики, пурхали самотні рибки.

Потім човен плив над чимось нерухомим, проте тремтливим, над якоюсь масою, що зімкненими рядами стояла під гладінню моря. То був величезний неозорий табун риби, що відпочивав тут, здригаючись від ритмічних порухів зябер.

Човен проминув і цей табун, і тепер уже рухався над клумбами морських анемонів. Вони й справді були б схожі на квіти, коли б не пелюстки оцвітин, які невпинно батожили по воді, та коли б не те, що «квіти» росли на коралах. Перед очима пропливали тисячі зразків підводної флори в безперервному русі… Невидимою лишалася тільки прозора маса планктону, хоч він був повсюди.

Та ось човен зупинився. Він був на місці: серед коралів і морських анемонів, поряд з велетенськими щелепами кропильниць до скель присмокталася сила-силенна черепашок. За формою і розміром вони нагадували безпалу долоню непоказного брудно-зеленого та коричневого кольору. Це були перлові скойки.

Коли човен підплив до місця ловів, поклав своє весло й Аусса. Він окинув поглядом дно моря, закарбовуючи в пам'яті розташування скель і скупчень перлових скойок. Тоді, повільно дихаючи, звичним рухом зачепив за палець правої ноги сітку з пальмового лика. Правою рукою схопив плескатий продірявлений камінь, пальцями лівої затиснув ніздрі й, востаннє вдихнувши повітря, безшумно зісковзнув з човна в море.

Аусса падав на дно під вагою свого каменя. Все навколо нього було синьо-зеленого кольору. Але норець не помічав нічого — думав тільки про картину дна та скель, яка закарбувалась у його пам'яті. На якусь мить у свідомості промайнув, наче тінь, блідий спогад про перше занурення до глибини, про величезний тягар, що раптово навалився тоді норцеві на груди та на все тіло й так налякав його, про удар, несподіваний, мов постріл, що болісно пронизав вуха, коли луснули вушні перетинки. Глибше й глибше занурювався Аусса зі своїм каменем. Бачив тіні рибин, що наполохано кидались урозтіч. Бачив неясні обриси скель, що невпинно збільшувалися, наближалися, але, однак, були все ще далеко… Двадцять метрів у глиб моря — це надзвичайно довгий шлях.

Аж нарешті Аусса опинився на дні. Випустив із рук камінь, який миттю злетів, наче птах, угору й зник, — його витяг Камес. Аусса навіть не поглянув услід каменеві. Він мав лише двадцять секунд часу, і, якщо хотів жити, то не повинен був баритися.

Звичним рухом накинув свою сітку на шию, випростав обидві руки й, посуваючись уперед, дивовижними, повільними жестами почав відривати від скель перлові скойки. Серце йому калатало, наче дзвін, проте легені немов закам'яніли.

Збиваючи скойки й складаючи їх до сітки, Аусса не думав про час. Але щось у ньому наче відраховувало секунду за секундою. І коли він раптом відчув, що вичерпав свій час, то щосили відштовхнувся від дна ногою. Підносячись угору крізь блакитне безмір'я, Аусса знову відчув той жах який щоразу охоплював його: ніби ось-ось у нього лопнуть легені, ніби йому забракне повітря, щоб дістатися на поверхню моря, ніби його слабке тіло не витримає й трісне, наче переповнена посудина…

А втім Аусса опинився на поверхні.

З його вуст вихопився віддих, довгий, із посвистом, немов стогін.

Наступної миті Аусса вхопив Камеса за руку й перевалився через борт човна. Дихаючи повільно, але глибоко, мовчки висипав свою здобич із сітки. Тим часом Камес зачепив за палець правої ноги свою сітку, схопив камінь і, затиснувши носа, зісковзнув у воду. Дихаючи все ще повільно, з безмежною насолодою, Аусса дивився на кільця линви, яка, швидко розкручуючись, з тихим шерхотом, зникала за бортом, немов безконечна змія. Потім поглянув услід Камесові. Бачив, як той ніби завис на кінці линви, а тоді випустив камінь. Аусса почав вибирати линву. Серце його билося вже тихіше. Він і далі стежив за Камесом, так само, як Камес стежитиме за ним, коли він знову пірне. Пильнував Камеса так само, як і Камес пильнуватиме його, Ауссу. Проте, пильнуючи Камеса, він десь у глибині серця знав, що то марна справа. Ніхто ніколи не врятує ловця перлів з глибини двадцяти метрів. Бо п'ятнадцять секунд потрібно, щоб дістатися долі, й ще п'ятнадцять секунд—щоб здійнятися вгору…

Камес виринув і зробив свій перший, болісний, а проте щасливий віддих. Аусса подав йому руку. Сонце пекло нещадно, й шкіра в Аусси стала така суха, наче він сьогодні ще й не був у воді. Лише на густому іі сплутаному, наче вовна, чубові, ще блищали, схожі на росинки, крапельки води. Аусса востаннє вдихнув повітря й зник за бортом.

А сонце підбивалося вгору й пашіло страшним, гарячим гнівом. Море було сіре, наче бляха. Шість човнів великим півколом нерухомо застигли на його поверхні, й не чутно було жодного звуку, не видно жодного поруху… лише голі, смагляві чоловіки зникали по черзі під водою і з одним і тим самим, схожим на стогін віддихом знову з'являлися на поверхні. По десять разів пірнули Аусса й Камес, а перлові скойки тим часом гинули в човні, розкриваючи свої маленькі щелепи, наче бажаючи вдихнути повітря. Але вони вдихали саму лише смерть.

У височині пролетів альбатрос, і Аусса стежив за ним з тугою й заздрістю в серці. Це сталося за мить перед тим, як він водинадцяте залишив човен. А потім Аусса летів, тримаючи правою рукою свій баласт… летів, але не як птах, а як камінь. Падав. А Камес стежив за ним крізь скляне денце своєї скриньки, потім витягнув камінь, але не встиг ще покласти його у човен,