Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

можна: туди ж насамперед підуть німці, а до вас… До вас вони навряд чи й зазирнуть.

Мій дідуган, здається, зовсім розм’як, бачу, ось-ось погодиться взяти пораненого. І тут мені спала на думку одна ідея, яка здалася цілком реальною. Та спершу треба було позбавити дівчину будь-якої надії і примусити її скоріш піти з нашого двору.

— Нічого не вийде! Кінець розмові! — відрубав я і одвернувся.

— Ех, ви, люди… — почув її голос за спиною.

Вона могла думати про мене що завгодно, а я міг лише захоплюватися дівчиною в душі й дякувати за презирство, яким вона обпекла мене за ті слова.

— Дядьку, — звернувся я до Івана Тихоновича, коли підвода з пораненими рушила від нашого двору, — є у вас вірна людина, яка б зважилася взяти пораненого?

— Про це і я думаю… Є тут бабуся одна. І хатинка в неї не набагато краща від моєї. Якраз там, куди вони поїхали.

— Тоді поспішайте!.. Але все зробіть так, наче ви тут ні при чому… Щоб і медсестра не здогадалась.

Іван Тихонович миттю зник за причілком. Я присів на ганок і поринув у роздуми. Раніше, коли намагався уявити роботу в тилу ворога, то перш за все думав про ті чисто технічні труднощі, що можуть виникнути. Щоправда, мене попереджали й про моральні труднощі, але тільки зараз я по-справжньому зрозумів, як важко людині критися навіть від друзів. “Ех ви, люди…” — все ще дзвенів голос медсестри. І хоч я знав, що вчинив правильно, навіть був задоволений з того, що не завагався й на мить, приймаючи суворе, але єдино можливе рішення, однак у грудях все-таки щеміло.

Іван Тихонович повернувся з відром картоплі (молодець, зметикував, як замаскувати свої побігеньки), задоволений: бабуся погодилась узяти й виходити пораненого. В мене одразу відлягло від серця. Я зайшов до хати, дістав із тайника бланк довідки і квапливо заповнив його, перетворивши пораненого лейтенанта на звільненого з тюрми Колесника Володимира Даниловича, засудженого раніше за крадіжку громадського майна. Я теж мав таку довідку, хоча й з іншої тюрми. Це був надійний документ і, як було перевірено, діяв безвідмовно: гітлерівці прихильно ставилися до “осіб, що постраждали за совітів”. Так от, я м’яв, ялозив у руках підроблену довідку (адже чолов’яга носив її в кишені не один день) і повторював Іванові Тихоновичу, якої легенди мав дотримуватись поранений: мовляв, попав під бомбардування біля станиці, і його перев’язала якась жаліслива санітарка.

Раптом неподалік нашої хати торохнув снаряд. Шибки у вікнах загули, мов бубни, але витримали, не посипались. Треба поспішати! Та я затримав Івана Тихоновича, що кинувся вже було нести бабусі порожнє відро, поки він не повторив легенду з усіма подробицями. Начебто все переконливо виходило. Серед мирного населення теж було багато поранених — ворожі літаки не дуже дбали, кого бомбардувати.

Іван Тихонович пішов. Я ще раз обміркував ситуацію, яка склалася. Станиця велика, щось із тисячу дворів, двоє колишніх “засуджених” загубляться в ній, мов крапля в морі. Рятувало ще й те, що наш підопічний — командир, а не рядовий: стрижені голови у молодих чоловіків одразу викликали підозру гітлерівців. Загалом, я наче все передбачив. Звичайно, мова йшла не про мене, не про моє власне життя, а про діло, бойове завдання. Подумав і про те, що лейтенант може знадобитися згодом, коли одужає.

Щось довго не повертався Іван Тихонович, і я почав нервуватися. Вози з біженцями з’являлися па вулиці все рідше й рідше, а гуркіт бою наближався. Один за одним десь оддалік вибухнули три снаряди. Я згадав медсестру (зрештою, вона, очевидно, була санінструктором), її гортанний голос, очі, той презирливий погляд, яким обпекла мене на прощання. Вона ніколи не дізнається, хто я і як допоміг їй врятувати пораненого, і буде згадувати мене тільки з ненавистю. Що ж, треба до цього звикати.

Іван Тихонович повернувся, коли неподалік уже стріляли з кулеметів.

— Все гаразд! Бабуся каже: по хатах є поранені місцеві жителі, то ще один поранений не буде комусь вдивовижу.

— А вона не запитувала: чому ви самі не взяли пораненого?

— Ні. Бо я їй сам пояснив, мовляв, племінничок неждано об’явився, хлопець непевний, настроїв його не знаю і довіритись не можу.

— Ну, а сусіди бачили, як пораненого вносили до хати?

— Навряд. Уся станиця зараз принишкла, рідко хто виходить надвір. А сусіди, як бабуся каже, в неї добрі.

Стрілянина наближалася. Ось почулося тупотіння, віддалений гуркіт танків. Вулицею, припавши до шиї коня, промчав боєць чи командир, слідом за ним пронеслося ще троє. Через хвильку — другу поблизу вдарив кулемет короткими чергами. Я обережно наблизився до низенького віконечка, визирнув і помітив на даху будинку по той бік вулиці бійця з ручним кулеметом, а на самому гребінці черепичного даху, за димарем, — другого. Маленький, в насунутому на очі шоломі, він стріляв з гвинтівки з коротким цурпалком поверх дула. Снайпер! Я озирнувся, щоб покликати “дядька”, та Іван Тихонович уже стояв за моєю спиною і теж дивився на снайпера,

— Це що, та гвинтівка, яка без промаху б’є?

— Вона, — відповів я. — Тільки до неї також око потрібне.

— Розумію…

Стріляли десь за нашою хатою, стріляли кругом. Двічі гримнула гармата, знову почулося гуркотіння танків. Але танки в станиці не з’являлися. Я знову визирнув у вікно і побачив снайпера, що лежав, широко розкинувши ноги. Маленький, схожий на хлопчика, що заради гри надів завеликий для його голови сталевий шолом. Кулеметника поряд вже не було. На даху раптом незрозуміло від чого почала тріскатися черепиця. Снайпер прикляк, але тут же підвів голову, плече з прикладом ледь помітним ривком подалося назад. Постріл! Знову поштовх у плече. Знову…

Я бачив війну. Не в кіно, а на власні очі.

Розлітаються друзки черепиці. Снайпер нагнув голову. Цього разу він довго не підіймав її. Убитий? Невже вбитий?.. Підвівся… Постріл!

— Ось цей воює! — почув я за спиною голос Івана Тихоновича. — Ну, досить… Гайда, біжи, поки голова ціла. Живим візьмуть…

Боєць ніби почув пораду