Читати книгу - "Олив'яний перстень, Васильченко С. В."

ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м’яке бадилля.

Кость спинився, злякано:

- Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає!

Всі спинились.

- Ще подумають, що злодії або бандити.

- Заждіть, хлопці,- надумав Валя,- давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити,- заспіваймо.

Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

 

Ты кресть-янин, я рабочий...

 

Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий... Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було,- вже вони не пам’ятають - мов од села вихором дунуло, і їх, як пір’я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам’ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.

Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.

Зблизька здавалося - стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.

Вітя почав сердито бубоніти.

- Що таке? - спитав Кость.

- Додому треба йти, от що! - рішуче промовив перегодя Вітя.

- Чого? - похмуро обізвався Кость.- Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.

Сиділи, зітхали.

- От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови,- бурчав Вітя.

- Та годі тобі, не бубони... Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! - Валі було чогось страшно.

Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули...

- ...Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже,- будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.

Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись, протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються. Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття,- внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут - гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»

Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:

- Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.

На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно. Вагались недовго:

- Ходім! Гайда!

- Тепер, щоб не було - не вертаться!

Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.

 

V

 

 

Ідуть день, ідуть другий.

Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле - то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і «куточок», і «хай живе». Учителька молоденька. На всьому помітно - енергійно змагається із злиднями молодість.

Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.

А сонце парить, а сонце пече. День у день.

Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, де й куди йдуть. Несе кудись хвиля, кружляє між полями, а куди винесе,- самі добре не знають. Забули, який день у дорозі,- п’ятий чи шостий. Все поплуталось.

...Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.

- Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! - сердито кричить Вітя.

- Я не можу! - стомлений і сердитий долітає голос редактора.- У мене виразка на нозі.

- Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!

Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею. Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.

А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки - висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо - як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте - все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? - ні, на мітлу? - теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя:

- Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! - засміявся він.

Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:

- Де? Де?

- І справді - таки коса!

- І таки Настина!

Аж посідали. Попідіймали голови.

- О, гляньте - ніби й обличчя її ховається в косах.

- Дивіться! І як воно таке робиться!

- Знаєте що? - вигадував Ліщина.- Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.

- Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти!

Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.

А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.

- Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вітя.

«... асте-о-ов!» - одгукнулось у сусідньому гайку.