Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

під руку. Вибираю сам. Одну хвилинку…

Панаітеску зупинив машину і витягнув з-під свого сидіння книжку.

— Погляньте, мені здається, те, що зробив чи зробили з дівчиною і машиною, автор «проробив» десять років тому в цій книжці.

Дід розгорнув книгу.

— Усе дуже просто, — вів далі Панаітеску, — вони кохалися, а коли звабник довідався, що дівчина завагітніла, він вивіз її за місто, висадив з машини, збив, залишив машину на місці злочину, а сам спокійнісінько повернувся додому і повідомив у міліцію, що в нього викрадено автомобіль. Злочинець, на мою думку, там, куди ми їдемо.

— Цікаво, цікаво, надзвичайно цікаво, — промовив Дії, виявивши на цей раз максимум уваги до почутого

3

З телефону-автомата Дід подзвонив капітанові Алексіу. Він розповів йому про висновки Гоги Помішора і про гіпотезу Панаітеску.

— Годину тому до мене заходила подруга Йоани Рареу, — сказав Алексіу.

Дід записав адресу.

Через кілька хвилин він піднімався сходами одного з будинків на вулиці Тихій, де мешкала сім'я Скурту.

Довго натискував на кнопку електродзвінка. Нарешті почулося важке човгання, двері відчинилися. Нічого не спитавши, худорлявий чоловік років п'ятдесяти з лівою рукою на черезплічнику запросив його зайти.

Помешкання було умебльоване скромно, але зі смаком. Розміщення дверей свідчило, що це стандартна трикімнатна квартира зразка тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року. Віконні рами вже потемніли, на паркеті видніли чималі чорні тріщини.

— Чим можу бути корисний? Ви з міліції, чи не так? — спитав Леонте Скурту.

Дід звернув увагу, що він говорить, розтягуючи слова, й обличчя в нього жовте, як у хворого на інфекційний гепатит. Відсунувши свого стільця чимдалі від крісла, де, важко дихаючи, сидів Леонте, Дід почав розмову:

— Ви власник «Фіата-1300» з номером 2в-4566? Ви особисто повідомили до міліції про викрадення машини вночі п'ятого квітня?

— Так, власник машини я, але про її зникнення заявив мій син Василе. Як бачите, я в такому стані, що наледве підводжуся з ліжка. У мене був інсульт. Ліва рука спаралізована. Та ще й грудна жаба. Весна доконає мене.

Спитавши дозволу, Дід запалив сигару. В кімнаті було задушливе повітря, насичене запахом ліків, і він хотів «освіжити» його приємним і запашним тютюновим димком.

— Коли я вас правильно зрозумів, ви купили машину для сина?

— Не тільки для нього, для всіх нас. Водить і він, і моя дружина. Я саме перед екзаменом на права захворів. Син вважає, що інсульт у мене від хвилювання. Може, й так. Але не буду стомлювати ні вас, ні себе довгими балачками, скажу лишень, що в мого сина немає дружків, здатних узяти машину без дозволу, і ніхто з нашої сім'ї не причетний до цього нещастя.

Дід усміхнувся.

— Чому ви так переконані, що то нещасний випадок, і намагаєтесь оборонити свого сина? Адже я й словом не обмовився проти нього?

— Я ж вам сказав, що почуваюся дуже погано, дружина на роботі, син пішов по машину. Бачите, я ледве дихаю…

— Перепрошую, добродію, що я вас потурбував, але ж ідеться про молоде життя, яке обірвалося занадто рано, та ще й за таких дивних обставин… Я хочу якнайшвидше розгадати цю трагічну загадку. Де працює ваша дружина?

— Вона лікарка. В дитячій клініці номер два.

— А чим займається ваш син?

— Він ніде не працює. Провалився на екзамені в архітектурний інститут і тепер знову готується до вступу. Запевняю вас, дуже гарний хлопець, хоча, звісна річ, батькам властиво перебільшувати позитивні якості своїх дітей.

Дід погасив сигару.

— А ви де працювали?

— Я був головним бухгалтером на четвертому будівельному комбінаті. Пішов, сказати б, на пенсію.

— Як ви довідалися про зникнення машини?

Леонте Скурту нахмурився і замість відповіді тихо закашляв, прикриваючи рот правою рукою.

— Син вийшов об одинадцятій годині прогуляти собаку і побачив, що машини на місці немає.

Ніби на підтвердження того, що в цій квартирі справді е собака, з суміжної кімнати почувся гавкіт, і Дід відразу догадався: королівський пудель.

— А крім сина, ніхто не помітив, що машини немає?

— Ніхто, я ж вам сказав — була пізня година.

— У машині залишено ключ запалення. Сподіваюся, він не з ваших?

Леонте почервонів, потім зблід і сильно закашлявся.

Дід приніс із кухні склянку води, Леонте відпив кілька ковтків, і кашель стих.

У суміжній кімнаті хтось зареготав, тоді двері повільно прочинилися. Дід мимоволі здригнувся: побачив хлопця з величезною головою, булькатими очима, роззявленим ротом, де жовтіли криві зуби. Помітивши незнайому людину, хлопець перестав сміятися і швидко зачинив двері.

— Старший син… Таке лихо… Маленьким упав з балкона… — пояснив Леонте і додав: — Він син моєї дружини від першого шлюбу.

Тоді стомлено відхилився на спинку крісла.

Дід узяв у передпокої капелюха і сказав:

— Доведеться ще раз потурбувати вас. Мені дуже прикро… Завдаю клопоту і вам, і вашому синові.

Ліфт не працював. Дід спустився з третього поверху сходами. На душу йому мовби камінь наліг.

4

Вийшовши на вулицю, Дід зателефонував лейтенантові Опрішану в криміналістичну лабораторію. Той повідомив:

— На буфері немає жодної прим'ятини, навіть подряпинки, отже, дівчину збито не цим автомобілем. Гальмовий шлях — два метри. Тим часом машина стояла за півтора метра від узбіччя дороги. Це викликає в мене деякі сумніви.

— І в мене, — відповів Дід, умить спохмурнівши.

— Знайдено сліди піску під педаллю акселератора. За структурою пісок кварцовий, напевне, річковий, в усякому разі, не морський. Крім того, в машині лишився запах тих самих парфумів, якими користувалася загибла дівчина,