Читати книгу - "Ромео і Джульєтта, Вільям "

style="">Ходім, синьйоро. Ти ж розпитуй сміло.

 

Монтеккі й синьйора Монтеккі виходять.

 

Бенволіо

Що ж, доброго вам ранку!

 

Ромео

Рано ще?

 

Бенволіо

На вежі вибило всього лиш дев’ять.

 

Ромео

Як довго тягнуться години смутку!

Чи то не батько мій пішов звідсіль?

 

Бенволіо

Так, він. Але скажи мені, що саме

Розтягує години для Ромео?

 

Ромео

Те, що спроможне вкоротити їх.

 

Бенволіо

Кохання?

 

Ромео

Ні. його відсутність.

 

Бенволіо

Що?

Невже любов?

 

Ромео

Любов. Лиш безнадійна.

 

Бенволіо

На жаль, кохання чарівне на вигляд,

Насправді ж - деспотичне і жорстоке.

 

Ромео

На жаль, сліпе кохання манівцями

Веде примхливо і керує нами.

Де ми обідаємо?.. Що тут сталось?..

Хоча не говори: я чув усе.

Страшна ненависть, та любов страшніша.

З ненависті любов. О гнів кохання! 8

З нічого - все: і розквіт, і буяння.

О легкості тягар. Сенс пустоти.

Безформний хаос пречудових форм.

Свинцевий пух і полум’я холодне,

Цілюща слабість і блискучий дим...

Безсонний сон, єство, що не існує.

Не маю радості, а все ж люблю я...

Ти не смієшся?

 

Бенволіо

Ні, я швидше плачу.

 

Ромео

Чого, сердечний друже?

 

Бенволіо

А того,

Що серце друга сум опанував.

 

Ромео

Сумні всі ті, хто так, як я, кохав.

Мене гнітить моя тяжка печаль,

Твоя ж - удвоє збільшує мій жаль.

Ти співчуття до мене виявляєш,

І, мов ножем, мені ти серце краєш.

Любов - це дим, що в’ється від зітхання;

В очах коханців - це вогонь бажання.

Коли ж закохані в тривозі, в горі -

Сльозами можуть затопити й море.

Безумство мудре - ось що є любов.

Воно отруює й зціляє кров.

Прощай, кузене!

(Йде)

 

Бенволіо

Стій! І я з тобою.

Не розлучайсь так холодно зі мною.

 

Ромео

Я загубив себе... Мене немає...

Це не Ромео, ні, він десь блукає...

 

Бенволіо

Отож скажи мені, кого ти любиш?

 

Ромео

Сказать тобі зітханням?

 

Бенволіо

Не зітханням,

Скажи серйозно, хто вона?

 

Ромео

Це означає - хворого питати

Про заповіт, що може оживляти

Вмирущого... Кохаю жінку я.

 

Бенволіо

Так я й гадав і влучив просто в око.

 

Ромео

Стрілець меткий! Кохаю я красуню.

 

Бенволіо

Як гарна ціль, то легше в неї й цілить.

 

Ромео

Ти схибив і на цей раз не поцілив.

Бо не страшні їй Купідона стріли.

Та дівчина Діаниних звичаїв -

За щит собі вона цнотливість має,

І не вразить її той лук любовний,

Байдужа їй облога красномовна.

Її не взяти штурмом почуттів,

Ні поглядом закоханим без слів,

Ні золотом, що спокуша й святих.

Вона багата пишною красою...

Та бідна тим, що все, коли помре,

Незаймане в могилу забере.

 

Бенволіо

Як? Поклялася дівувать довіку?

 

Ромео

На жаль! А втрати через те великі:

Її краса від скупості злиняє,-

В потомстві ця краса не забуяє.

Аж надто мудра, надто чарівна,

Всіх райських благ доступиться вона.

Клялась вона нікого не кохати,

Я ж - мертвий, хоч живу, щоб це казати...

 

Бенволіо

Послухай-но, не думай більш про неї.

 

Ромео

Навчи мене, як розучитись думать.

 

Бенволіо

Очам своїм дай волю: помилуйся

На інших ти красунь.

 

Ромео

Найкращий засіб

Ще раз підкреслити її принади.

Та маска, що чоло цілує дамам,

Хоч і сама вся чорна, а проте,

Здається нам, приховує красу.

Той, хто осліп, довіку пам’ятає

Коштовний скарб утраченого зору.

О, покажи красуню щонайкращу,-

Дивившись на красу її, збагну:

Звабливість милої найвища в світі.

Хоч як навчай, цього я не забуду.

 

Бенволіо

Стривай. Науку спробую купити.

Я все зроблю, аби свій борг сплатити.

 

Виходять.

 

СЦЕНА 2

 

 

Вулиця.

Входять Капулетті, Паріс і слуга.

 

Капулетті

Так, нас обох - Монтеккі і мене -

Покарано, щоб в злагоді жили.

Старим, як ми, здається, це й не важко.

 

Паріс

Обидва ви однаково достойні;

І дуже жаль, що ваша ворожнеча

Триває довго так. Синьйоре мій,

Яку ж мені ви відповідь дасте?

 

Капулетті

Я повторю вам те, що ви вже чули:

Не знає світу донечка моя -

Ще й чотирнадцяти нема їй літ.

Нехай в красі ще двоє літ зів’яне,

І стане на порі дитя кохане.

 

Паріс

Я матерів щасливих знав молодших...

 

Капулетті

Тому вони і в’януть надто рано!

Дітей моїх поглинула могила,

Її одну лиш небо зберегло.

Ви серце дівчини скоріть, Парісе,

Це все, що треба нам, щоб ми зійшлися.

Чого вона собі, я їй бажаю

І радо вас обох благословляю.

Сьогодні свято у моєму домі;

Зберуться рідні, друзі і знайомі,

Всі ті, кого люблю я і шаную.

Бажаним гостем бути вас прошу я.

В цю ніч засвітять зорі нам земні

Ясніш за ті, що сяють в вишині.

Як втішно юнаку, що сад цвістиме,

Що квітень хиряву прогонить зиму,

Відчуєте і ви всю втіху свята,

І