Читати книгу - "Оповідання, Турянський Осип Васильович"

маєте голову на карку, то радьте собі, як хочете».

«Та голова знайшлася б, але кишені нема»,- кажу я. А попадя, бодай здорова була, аж пікнула:

«Захочується хлопам гімназії! От ліпше зробите, як дасте його до ремесла».

А тепер, як син вийшов у люди, то піп перед усіма людьми прикидається його великим добродієм. «То через мене,- каже,- він покінчив школи. То я йому таке добро зробив». Що правда - то правда, одно добро мені піп зробив, що видав для сина метрику. Ну, але за те добро взяв гульдена.

- То тільки наш ксьондз,- казав Дмитро,- такий незичливий. Але візьмім, наприклад, нивицького єгомосця. То раз добра душа. Він би хлопам неба прихилив, такий людяний.

Василь розказував дальше:

- Не в одні двері я мусив ударитися, заким знайшов дорогу. Але знайшов.

Послідні слова сказав з гордістю чоловіка, що мимо різних перепон осягнув свою ціль.

- Навіть при самій матурі можуть чоловіка знищити,- казав учитель Швед.- Хоч би студент був не знати як добре приготований, а як комісія не схоче його пустити, то він при іспиті упаде. Хіба треба дуже доброї голови, щоб не далася. Несправедливість нині на кождім кроці.

На те замітив Василь:

- Польща всюди запустила коріння.

Мова розбилась тепер, як хвиля, на кілька частин. На лівім кінці стола ішла бесіда за тих студентів з околиці, що дістали з науки помішання розуму, як Клапків Іван, Купчинський Миханьо, Кметь з Кривого. Жінкам, що згуртувалися на лавах під піччю, розказувала Павлова мати ще за хлоп'ячий вік Павла.

- Раз післала я його з Каською на панське: най заробить хоч на топку солі. Женці ідуть через стерню, і воно бідне йде за ними, та й що ступить крок, то йойкне, бо стерня його в ноженята коле. За хвилю, за дві та й уже ген-ген позаду остався. Такий уже делікатний вдався. Приходить додому та й плаче. Я йому дала їсти і кажу:

«Не плач, вже більше не підеш на панське».

Він узяв ложку страви та й зараз до книжки. То вам усе попрочитував, що тільки в обійстю було писаного чи мазаного: де яка біблія, де фирлядупки, табуляція - все мусив вивчити. А як уже не мав що читати, то, бувало, все просить старого: «Тату, купіть мені книжку». А що я з його письмом малася! Раз приходжу з поля та й дивлюся: падоньку ж мій, а то чого стіна від хати аж почорніла, а стодола біліє? А то він так стіни посписував; де біла стіна, то вуглем, а де чорна, то глиною. То я його тоді мало не забила; мусила хату білити.

Тітка Пазя, Костева жінка, завважала:

- То вже йому панбі дав таку цікавість до науки.

- Нема-то нині, як письменним бути,- казала тітка Хима.- Письмо нині - то так, як око в голові. От підете купити чи муки, чи цибулі, і як ви письменні, то жид вас не оциганить, хоч би хотів.

Тітка Павлущиха говорила:

- Казала мені Клапиха, що такі студенти, як Павло, мусять мати цілу копицю книжок і кожну книжку мусять вивчити напам'ять.

На те відповіла мати живо:

- Кумо, якби ви мали тілько дров, що мій Павлуньо книжок, то було б чим цілу зиму палити.

Ті слова зробили незвичайне враження на тітку Фрузю, що дотепер майже мовчала, і вона дивувалась ось як:

- Тож-то ти, Павле, десь тепер умієш читати й писати!

Під впливом тих останніх слів став господар Гриць розказувати за те, що як він служив у війську, то з ним стояв у тій самій компанії один такий «маханік», що умів ногою писати.

- Кажу вам, як узяв перо межи пальці на праву ногу, як написав, то могло було до самого цісаря іти.

- А що ж він там написав? - питав сусід Незаривай.

- Ба як мені знати, як я неписьменний? - відповів Гриць.

На самім кінці стола велася розмова про недавно засновану «Січ» у селі і прибрала полемічний характер із-за того, що тут спорив поступ з реакцією. Господар Степан Бєць був консерватист (в його коморі все висіло торішнє сало), бо казав, що «Січі» не треба.

- Прийде свята неділя,- казав,- то нічого на вигоні не чути, лише «вліво-вбік, вправо-вбік», аж ухами ллється. Десь, колись того всього не було, а тепер чортзна-що повигадували. Якби я був війтом, то я те все сейчас би скасував.

Розуміється, що війт Луць мусив зі свого урядового обов'язку вмішатися в ту розмову і дав таке спростування:

- Ви, Степане, аж тоді зрозумієте, що то є Січ, як для вас замість вліво, вправо-вбік йде така команда: соб-цабе.

Поступ тріюмфував,- а реакція плюнула, і вже. Відтак замовкла.

Кость Єгомосць, що дотепер сидів і прислухувався до розмови, промовив словами:

- Не гнівайтеся, Павле, і ви, пане учителю, що я трохи встану, бо як довше сиджу, то мені ноги затерпнуть і не маю копу в голові.

Кость став на своїм звичайнім місці перед столом і, звернувшись до них обох, говорив:

- Вибачте мені, панове, що я старий, темний хлоп, а хочу вас, такі учені голови, взяти на екзамен.

«Учені голови» дуже зацікавились і просили Костя аби їх сміло й остро брав.

Кость так зачав іспит:

- Як ви такі ученики, Павлуню, і ви, пане учителю, то скажіть мені, що є «пунктуальність»?

- А ви звідки дірвали такого панського слова? - питав Павло.

- Се є справедливе хлопське слово,- сказав Кость поважно.

Павло старався при помочі філології (від чого ж він учена голова!) доказати, що слово «пунктуальність» чуже і панське. Але Кость обставав при своїм і сказав:

- То я вам поможу розгадати. Пунктуальності є у панів дуже мало, а у хлопів дуже багато, є її більше по селах, як по містах, і тільки в літі, а в зимі її ніде нема.

- Аж тепер пропав наш егзамен,- сказали учені голови по надумі.

Кость Єгомосць так розв'язав загадку:

- Пунктуальність - то є, уважаєте, ті пункта, що їх роблять на хлопських стінах мухи.

Серед сміху об'яснювано ближче Костеві слова. Жінки не конче цікавились тою розмовою, бо негаразд її розуміли, а тітка Пазя навіть сказала:

- Мій старий все плете, не знати що.

Тітка Павлущиха питала Павла:

- То ти, Павле, вже вийшов зі шкіл? Тепер уже будеш пенсію фасувати?

Довідавшися,