Читати книгу - "Філософські трактати, Григорій Сковорода"

до сон­ця нез­руш­но­го злітає і пе­ре­ра­хо­вує всі ост­ро­ви в оке­ані.

Ось тут і ви­гульку­ють хва­ли­телі, що ди­ву­ються з но­во­на­род­же­ної пре­муд­рості цього муд­ра­ге­ля, при­хо­ва­ної од усіх ста­рих, на­чеб­то не­освіче­них століть, без якої, про­те, зовсім не­по­га­но жи­ло­ся. Тоді ж бо ве­ли­кий сей Дій пе­ре­ос­мис­лює всіх ста­ро­давніх століть діяння і, на­че ювелір камінці, за своїм сма­ком то схва­лює, то знецінює, ста­ючи та­ким чи­ном всесвітнім суд­дею. А що­до Мой­сея і про­років - го­во­ри­ти зай­ве; він навіть оком не ки­не на сих не­тям­ку­ва­тих і нуд­них ба­ла­кунів; співчу­ває на­чеб­то нічним пта­хам і ка­жа­нам, що в не­щас­ний мо­рок мар­новірства за­ко­хані. Все те в нього мар­новірство, що зро­зуміти і прий­ня­ти га­ряч­ка йо­го не мо­же.

Достеменно: чи мож­ли­во, щоб ці муд­ра­гелі мог­ли щось тя­ми­ти про мудрість, щас­тя, ду­шев­ний світ, ко­ли їм і не ма­ри­лось, що зем­ля - се пла­не­та, що і біля Са­тур­на є місяць, а мо­же, й не один? Люб'язні при­ятелі! Оці-от мо­ло­децькі ро­зу­ме­ня­та, по­ло­нені своїми здо­га­да­ми, мов улес­ли­вою блуд­ни­цею, і на­чеб­то ша­леніючи з ро­зу­му не­са­мо­ви­тою га­ряч­кою, поз­бав­лені чатівників своїх, без­пут­но і без­роз­суд­но праг­нуть до по­ги­белі… З та­ки­ми дум­ка­ми про­дов­жує шлях до ста­рості без­меж­не мнозт­во сер­дець, за­ра­жа­ючи лю­дей своїми ви­раз­ка­ми, на­хабні по­руш­ни­ки за­повіту ке­са­ря Ав­гус­та: «Поспішай повільно!»

***

 …Доки Олек­сандр Ма­ке­донський роз­мов­ляв у домі жи­во­пис­ця про спорідне­ну і знай­ому йо­му пра­цю, всі зі зди­ву­ван­ням йо­го, слу­ха­ли; потім він став по-суддівсько­му го­во­ри­ти про жи­во­пис, але як тільки ху­дож­ник шеп­нув йо­му на ву­хо, що навіть фар­бо­те­ри по­ча­ли з нього сміяти­ся, Оле­к­сандр відра­зу ж за­мовк. Ро­зум­ний чо­ловік відчув, що йо­му не бу­ло ча­су ввійти в ма­лярські таємниці, хоч ма­ля­рам і не дос­тає Олек­санд­ро­во­го ро­зу­му.

Дуже час­то той, хто в якусь на­уку за­люб­ле­ний і встиг уже й сла­ву здо­бу­ти, на­да­рем­но мріє, що вже всі знан­ня ві­ддані йо­му, як по­саг на­ре­че­ної. Ху­дож­ник, нап­рик­лад, про всі ре­мес­ла ви­го­ло­шує суддівську сен­тенцію, не тям­ля­чи, що й однієї на­уки доб­ре нав­чи­ти­ся лед­ве ста­не ціло­го лю­дсько­го жит­тя.

Про жод­ну на­уку не су­дять частіше та відважніше, як про ту, що ро­бить лю­ди­ну щас­ли­вою, і це то­му, я га­даю, що во­на кож­но­му потрібна, як кож­но­му і жи­ти ви­па­дає.

Достеменно, го­во­ри­ти і опи­ту­ва­ти - гідне пох­ва­ли, але при­с­во­юва­ти знан­ня - се по­га­но і згуб­но. Од­на­че вва­жа­ють, що ко­жен лег­ко мо­же все взна­ти.

Не ди­ви­на шлях свій віднай­ти, але ніхто не хо­че шу­ка­ти, ко­жен своїм шля­хом іде й іншо­го тяг­не,- в сім і трудність. Про­повідує щас­тя істо­рик, бла­говістить хімік, провіща­ють шлях до бла­гості фізик, логік, гра­ма­тик, зем­лемір, воїн, відкуп­ник, го­дин­ни­кар, вельмож­ний і низький, ба­га­тий і убо­гий, жи­вий і мерт­вий… Всі сіли на сіда­ло вчи­телів; ко­жен на­уку сю собі прив­лас­нив.

Але чи їхня спра­ва вчи­ти, су­ди­ти, зна­ти про бла­женст­во?..

***

Стародавній муд­рець Едіп, по­ми­ра­ючи, ли­шив ма­ло­му си­нові на спа­док історію під наз­вою «Сфінкс»: «Люб’язний си­ну, ось тобі най­кра­ща по мені згад­ка. Прий­ми не­ве­ли­ку сю кни­гу з пра­виці моєї; лю­би її, ко­ли хо­чеш лю­би­ти батька сво­го, - по­ша­нуєш ме­не, ша­ну­ючи її. Но­си її з со­бою і май у серці своєму ля­га­ючи і вста­ючи. Во­на тобі той же плід при­не­се, що й мені, тоб­то бла­жен­ний кінець жит­тя. Не будь на­ха­бою і вис­коч­нем, сту­пай по­ти­хеньку, жит­тя - то шлях не­без­печ­ний; прив­чай се­бе за­до­вольня­ти­ся ма­лим, не наслідуй розт­рат­ників сво­го сер­ця для зовнішніх при­ваб. Вчись зби­ра­ти роз­ки­дані дум­ки свої і по­вер­та­ти їх у се­ре­ди­ну се­бе. Щас­тя твоє в тобі са­мо­му: пізнав­ши се­бе, пізнаєш усе, а не пізнаєш се­бе - хо­ди­ти­меш у тем­ряві і бо­яти­меш­ся там, де стра­ху й не бу­ва­ло. Пізна­ти се­бе вповні, пізна­ти і здру­жи­ти­ся з со­бою - се невід’ємний світ, справ­дешнє щас­тя і дос­ко­на­ла мудрість. О, ко­ли б я міг нак­рес­ли­ти в серці твоєму пізнан­ня са­мо­го се­бе! Але се світло по­чи­нає ся­яти в пізні літа, ко­ли хто щас­ли­вий… Будь доб­рий до всіх. Не об­ра­зиш і во­ро­га сво­го, ко­ли хоч тро­хи спро­мо­жеш­ся се­бе пізна­ти… Зви­чай­но, пізнаєш са­мо­го се­бе, ко­ли вни­ка­ти­меш міцно все­ре­ди­ну се­бе, - міцно-міцно… Ли­ше це вря­тує те­бе від ще­леп лю­то­го ка­та».

Він ба­га­то го­во­рив, та хлоп­чик нічо­го не міг зро­зуміти. Зро­сив­ши батько­ву ру­ку слізьми і прий­ма­ючи кни­гу, при­тис­кав її, мов батька, до сво­го сер­ця; а батько, радіючи як си­но­во­му зав­зят­тю, так і то­му, що він роз­лу­чається з тілом своїм, зас­нув навіки із ви­ра­зом ра­дості на смерт­но­му лиці. Доб­рий син, час­то чи­та­ючи сю ма­лу кни­жеч­ку, май­же на­пам’ять її знав. На­пи­са­но в ній бу­ло, що най­лютіша і най­ст­рашніша пот­во­ра, на ім’я Сфінкс, ко­ли ще був жи­вий йо­го батько, всіх, хто стрічав­ся їх, без ог­ля­ду ка­ту­ва­ла і вби­ва­ла. Ли­це Сфінкс мав діво­че, а все інше - лев’яче. А вби­вав за те, що ніхто не міг розв’яза­ти за­да­чу чи за­гад­ку, що за­хо­ву­ва­ла по­нят­тя про лю­ди­ну. Хто б не тра­пив­ся йо­му, за­гад­ка бу­ла од­на: «Зран­ку - чо­ти­ри­но­гий; в по­лу­день - дво­но­гий, вве­чері три­но­гий; ска­жи мені, що за звір?». Вкінці бу­ло на­пи­са­но, що Едіп роз­га­дав сю за­гад­ку, пот­во­ра щез­ла, і за­ся­яли у днях йо­го радість і зла­го­да. Роз­повідь сю три­мав син муд­ре­ця у своїм серці.

Подорослішав він, прист­расті йо­го по­си­ли­лись, а світські при­ятелі до­по­мог­ли йо­му роз­бес­ти­ти­ся. «Сфінксе - яка ду­рі­сть, - ка­за­ли йо­му, по­рож­ня бай­ка! За­бо­бон!…» Та й сам він мав уже не ди­тя­чий ро­зум, знав, що сих звірів ані в Аме­риці, ані в Аф­риці самій, ні на Японських ост­ро­вах при­ро­да не тво­рить, а в Європі їх і не бу­ва­ло. Жод­на історія про них не зга­ду­ва­ла; все вже він доб­ре ро­зумів, аби бу­ти про­зор­ли­вим ка­жа­ном. Ка­жа­ну - гост­рий зір уночі потрібен, а не­робі у злі. Роз­гульне жит­тя зовсім поз­ба­ви­ло йо­го сер­деч­них утіх. І тоді пер­ший засів безг­луз­дої історії про пот­во­ру зог­нив у серці йо­го, як гниє ста­ре пше­нич­не зер­но, по­хо­ва­не на ниві.

Тридцяти літ по­чав він вхо­ди­ти у се­бе і пізна­ва­ти. «От не­щас­тя! - ка­зав він сам собі. - Я зовсім змінив­ся. Де по­ді­ла­ся радість моя? Хлоп­чи­ком був я ве­ле­сий, нині маю усо­го з над­лиш­ком, од­но­го не­має - ве­се­лощів. Во­ни, прав­да, на­чеб­то і є, ме­не за ве­се­ло­го всі вва­жа­ють, але то зовні, все­ре­дині ж я сам по­чу­ваю руїни, чо­гось бо­юся і весь по­вен сумнівів. Од­не ли­ше знаю твер­до - убо­гий я. Яка мені ко­ристь із доб­рої в лю­дей дум­ки про ме­не? Ось прав­ди­вий плід зне­ва­же­но­го мною за­повіту і по­ра­ди батько­вої! При­бут­ки под­во­ю­ють у мені жа­до­бу, а мої на­со­ло­ди сто­ри­цею відда­ються гірко­тою. Сфінкс!… Див­на річ… Зви­чай­но, тут є якась таємни­ця… Мій батько був муд­рий і лю­ди­но­люб­ний, не бре­хав і жар­то­ма,