Читати книгу - "Хрестини, Нечуй-Левицький"

як на ор­дань. І ва­сильки в ме­не є й досі, за­ти­кані за об­ра­зи. Тільки заз­да­легідь ви­те­ши мені ша­бельку, щоб затк­нуть із свічка­ми в пу­чок ва­сильків, бо мій чо­ловік та­кий тес­ля, що не­зу­гар­ний до ла­ду й кілка за­те­са­ти. Посвічу я тобі на стежці до Хо­ти­ни, - ле­пе­та­ла Уля­на, вер­та­ючи­ся до­до­му по­руч з бра­том.

- Прошу, сест­ро, за світил­ку, - ска­зав він і здійняв шап­ку, ще в жар­ти низько пок­ло­нив­ся…

- А ти, сест­ро, за­ходь до нас та все тур­кай батькові на ву­хо про Хо­ти­ну. Бабський язи­чок, мо­же, на­тур­кає й моє весілля, - ка­зав На­ум, про­ща­ючи­ся з сест­рою.

Але не так Уля­на, як са­ма ма­ти на­тур­ка­ла ву­ха ста­ро­му Те­реш­кові. Вес­на то­го ро­ку бу­ла ран­ня й теп­ла. Вже був час ко­па­ти ого­род, са­ди­ти та сіяти ого­ро­ди­ну. Невістка ста­ла б у при­годі, бо ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Ого­род бyв чи­ма­лий. На­ум і не га­яв­ся: пішов з ста­рос­та­ми до Стру­ля і Хо­ти­на по­да­ва­ла руш­ни­ки за На­ума, а че­рез тиж­день в оселі Пет­ра Стру­ля за­гу­ло й заб­ряж­ча­ло ре­ше­то, заг­ра­ли дві скрип­ки і Хо­ти­на сіла на по­сад, а стіл обсіли мо­лоді друж­ки. Стру­ле­ва ха­та бу­ла не та­ка вже ма­ла, як сміявся ба­га­тир Те­реш­ко, і зовсім-та­ки не бу­ла схо­жа на чор­но­гу­зя­че гніздо на клуні. У двох братів Струлів ха­та бу­ла су­куп­на, і че­рез сіни в про­тивній хаті жив Петрів брат, Ха­ри­тон. Ха­та бу­ла тільки ста­ра й низька. На убо­ге весілля зійшло­ся не­ба­га­то лю­дей. Тільки од­но­му ба­га­то­му Те­реш­кові бу­ло тісно. За­те ж дру­го­го дня, як мо­ло­ду при­вез­ли до Те­реш­ка, в Те­реш­ковій прос­торній хаті зак­ле­котіло справжнє весілля. Гу­ля­ли три дні й ви­пи­ли чи­ма­ло відер горілки. Му­зи­ки три дні гра­ли без упи­ну: сваш­ки та світил­ки з мо­ло­ди­ця­ми три дні тан­цю­ва­ли та співа­ли. На весіллі був сам во­лос­ний стар­ши­на, ба­га­тир на всю гу­бу, Ва­силь Но­во­хацький, пи­сар з пи­сар­шею, вчи­тель з жінкою і навіть кільки знай­омих панків та підпанків з са­харні та з пит­ля.

Після весілля як облічив Те­реш­ко, скільки вит­ра­тив гро­шей, то аж цмак­нув, а жінка вхо­пи­ла­ся ру­ка­ми за го­ло­ву.

- Нічого - те, ста­рий, нічо­го! За­те ж маю невісточ­ку по своїй впо­добі. Хо­ти­на так пад­кує ко­ло ха­зяй­ст­ва, що твої гроші швид­ко вер­нуться в скри­ню. Хто дбає, той й має, - го­во­ри­ла жінка.

Хотина й справді пад­ку­ва­ла ко­ло ха­зяй­ст­ва. Старій ма­тері не до­ве­ло­ся ко­па­ти гря­док на го­роді. Хо­ти­на за два дні ско­па­ла ввесь ого­род, зас­ко­ро­ди­ла гряд­ки, а потім увійшла в ха­ту і ска­за­ла свек­русі:

- От те­пер, ма­мо, хоч і за­раз сійте насіння! Со­неч­ко припікає доб­ре. А як теп­ло вни­ка­ти­ме в пух­ку зем­лю, то й швид­ко ви­су­шить гряд­ки.

- Розумна ти вда­ла­ся, моя ди­ти­но! Од­же ти й прав­ду ка­жеш. Ходім за­раз сіяти ци­бу­лю та бу­ря­ки, а со­яш­ни­ки по­са­диш аж смер­ком, щоб го­робці не ба­чи­ли та не спи­ва­ли насіння в со­яш­ни­ках, - го­во­ри­ла ма­ти, дос­та­ючи з скрині тор­бин­ки з уся­ки­ми насіння­ми.

- Як моя ма­ти сіє ци­бу­лю та час­ник, то все присідає, щоб ци­бу­ля бу­ла та­ка завбільшки, як ку­лак, - ска­за­ла Хо­ти­на.

- Сій вже ти ци­бу­лю та присідай, бо мені важ­ко присідать: в ме­не вже бо­лять крижі.

Вони засіяли го­род в од­ну мить, а дру­го­го дня за­хо­ди­ли­ся са­ди­ти кар­топ­лю. Батько з На­умом тим ча­сом засіва­ли в ле­ваді ко­ноп­ли­ще, де завж­ди сіяли ко­ноплі на ни­зині. Ко­ло го­ро­ду впо­ра­ли­ся швид­ко. Ста­ра ма­ти не мог­ла нах­ва­ли­ти­ся своєю невісткою.

- А що, ста­рий! не ка­за­ла я прав­ду? Хоч моя невістка і струлівсько­го неп­ривітно­го код­ла, як ти ка­жеш, але во­на працьови­та і врод­ли­ва, хоч не­на­че й неп­ривітна на взір. Го­во­рить товс­тим го­ло­сом, не­на­че сер­диться, і рідко ко­ли осміхнеться, але во­на не ли­ха й по­мир­ли­ва: я ніко­ли й ли­хо­го сло­ва не чу­ла од неї.

Настали жни­ва. Усі пішли на ро­бо­ту в по­ле. Як тільки сон­це ста­ва­ло на вечірньому прузі, ма­ти од­си­ла­ла невістку до­до­му ва­ри­ти ве­че­рю. При­хо­ди­ли з по­ля, - ве­че­ря вже бу­ла го­то­ва. Ста­ра ма­ти вже не по­ра­ла­ся ко­ло печі, од­по­чи­ва­ла, си­дя­чи на лаві, і сіда­ла за стіл за го­то­ву ве­че­рю. Во­се­ни Хо­ти­на по­би­ла й потіпа­ла на би­тельні ко­ноплі: ма­тері не тре­ба бу­ло ні би­ти, ні тер­ти ко­но­пель на тер­ниці. За пи­липівку до різдва во­ни вдвох нап­ря­ли півмітків на цілу ос­но­ву, хоч тоді невістка вже за­вагітніла.

Після різдва в неділю Хо­ти­на, як вагітна мо­ло­ди­ця, од­говіла­ся пе­ред ро­ди­вом, а після ор­дані во­на об­ро­ди­ни­ла­ся. Ро­ди­во бу­ло не важ­ке. Ма­ти пок­ла­ла Хо­ти­ну в кімнаті на своєму ліжку на двох по­душ­ках. На ро­ди­во зап­ро­си­ли ба­бу-бран­ку, про­вор­ну Ївгу Ма­ка­ре­вич­ку, кот­ра ба­бу­ва­ла не тільки в мо­ло­диць, але й по па­нах на са­харні та на су­конній фаб­риці. Те­реш­ко зап­ро­сив у ку­ми во­лос­но­го стар­ши­ну Но­во­хацько­го та вчи­те­ле­ву жінку. На хрес­ти­ни зійшло­ся чи­ма­ло ха­зяїнів, та все ба­га­тирів. Прий­шло й два підпан­ки з са­харні з своїми жінка­ми шлях­тян­ка­ми. Те­реш­ко­ва ха­та бу­ла здо­ро­ва, хоч ко­нем гу­ляй, як ка­жуть на селі. Бу­ло де помісти­ти­ся, хоч гос­тей нас­хо­ди­ло­ся ба­га­то.

Молодиці по­ра­лись ко­ло печі, гріли ок­ро­пи на купіль. Те­ре­щи­ха го­ту­ва­ла ба­га­ту за­кус­ку. Те­реш­ко по­на­ли­вав пляш­ки горілки, на­то­чив кілька пля­шок на­лив­ки. В хаті веш­та­ли­ся лю­ди, по­ра­ли­ся мо­ло­диці ко­ло печі, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли в прос­торній хаті. Усім бу­ла ро­бо­та.

- Але де ж оце нам пос­та­ви­ти шап­лик для ку­пе­лю? - спи­та­лась в ба­би Те­ре­щи­ха.

- Кімната ду­же вузька та тісна: там не­ма де й по­вер­ну­ти­ся. А тут у хаті веш­та­ються лю­ди. Не мож­на ж та­ки при лю­дях роз­дя­га­ти мо­ло­ди­цю та са­жать в купіль, - да­ва­ла ра­ду ба­ба Ма­ка­ре­вич­ка.

- Авжеж не мож­на. Де ж та­ки роз­дя­га­ти мо­ло­ди­цю при лю­дях, - го­во­ри­ли мо­ло­диці до ха­зяй­ки.

- А купіль до­кон­че тре­ба зро­би­ти, бо так за­кон ве­лить, - обізва­ла­ся ба­ба-бран­ка. - Те­пер над­ворі од­ли­га, над­ворі по­тепліша­ло так, що мож­на в одній со­рочці хо­дить по дворі. Пос­та­ви­мо шап­лик у сінях не під бов­ду­ром та й по­са­ди­мо в купіль Хо­ти­ну. Лю­ди по сінях не веш­та­ються, то й ніхто не ди­ви­ти­меться, - ра­ди­ла ве­ли­ко­ро­зум­на ба­ба Ївга.

- Одже ж ба­ба доб­ре ра­дять, - обізва­ли­ся мо­ло­диці. - Справді, в сінях бу­де най­кра­ще пос­та­ви­ти шап­лик: бу­де за очи­ма. Зійдуться гості на хрес­ти­ни, ся­дуть за стіл, то й ніхто не ри­па­ти­меться.

- А в хаті гар­ми­дер, веш­тан­ня. Над­ворі теплісінько, зовсім од­лиг­ло, аж з стріх во­да ка­па, аж дзюр­ком дзюр­чить. Ось я ки­ну в жар два ка­мені, то як доб­ре роз­пе­чуться, то вкиньте в купіль, щоб мен­ше ок­ропів гріти, - на­пу­тю­ва­ла Ївга мо­ло­диць.

- Як по­не­суть ди­ти­ну до хрес­та, то ми за­раз по­са­ди­мо по­роділлю в купіль. А по­ки ку­ма вер­нуться, то ми й ску­паємо й вве­де­мо Хо­ти­ну в кімна­ту,