Читати книгу - "Керрі"

Вираз абсолютного нерозуміння був надто справжній, надто сповнений тупого й безпорадного жаху, щоб його можна було відкинути чи не звернути уваги. Жахливе чорне передчуття заповнило думки Рити Дежарден. Це було неймовірно, нечувано. Її власні менструації почалися невдовзі після одинадцятого дня народження, і вона тоді підійшла до сходів і прокричала вниз у захваті: «Мамо, в мене пішло!»

– Керрі? – сказала вона тепер і підступила до дівчини. – Керрі?

Керрі відсахнулась. Тієї ж миті вішалка для софтбольних биток у кутку впала на підлогу з лунким грюком. Битки розкотилися по підлозі, і міс Дежарден підстрибнула.

– Керрі, це твої перші місячні?

Але тепер, коли вона вже припустила таке, питання було зайвим. Темна кров текла жахливо повільно. Вона розмазалась і заляпала обидві ноги Керрі, ніби та перейшла вбрід річку крові.

– Болить, – простогнала Керрі. – У животі…

– Це минеться, – сказала міс Дежарден. У її душі зустрілися й химерно змішалися жаль до Керрі й сором за себе. – Зараз треба… гм, зупинити кровотечу. Давай…

А тоді вгорі яскраво блимнуло і зразу пухнуло, як старий фотоспалах, а потім лампа ще шкваркнула й затухла. Міс Дежарден скрикнула від несподіванки й подумала

(уся кімната зараз до біса розвалиться)

що подібне начебто завжди коїться навколо Керрі, коли та сумна, ніби лиха доля переслідує її на кожному кроці. Ця думка зникла майже так само швидко, як і з’явилася. Вона взяла одну з прокладок з автомата й розгорнула її.

– Дивись, – сказала вона. – Робиш отак…

Із «Вибуху з тіні» (стор. 54):

Марґарет Вайт, мати Керрі Вайт, народила її 21 вересня 1963 року за обставин, які найвлучніше можна назвати химерними. Після перегляду справи Керрі Вайт у ретельного дослідника залишається одне відчуття, що переважає всі інші: Керрі – єдиний нащадок у родині, настільки химерній, як ті, що зазвичай привертають увагу публіки.

Як зазначалося раніше, Ральф Вайт загинув у лютому 1963 року, коли сталева балка вислизнула з транспортувальної петлі на будівництві багатоквартирного будинку в Портленді. Надалі місіс Вайт жила в приватному домі в передмісті Чемберлена сама.

Через фундаменталістські, близькі до фанатичних релігійні переконання місіс Вайт не мала друзів, котрі допомогли б їй пройти період жалоби за чоловіком. І коли за сім місяців у неї почалися пологи, вона була самотня.

Десь о пів на другу дня 21 вересня сусіди по Карлін-стріт почули крики з будинку Вайтів, однак ніхто не викликав поліції аж до шостої вечора. Тут нам лишаються дві малоприємні альтернативи, що могли б пояснити таку затримку: або сусіди місіс Вайт не бажали фігурувати в поліційному розслідуванні, або ж їхня нелюбов до неї була настільки сильна, що вони навмисне обрали тактику вичікування. Місіс Джорджія Маклафлін, єдина з трьох тогочасних мешканців вулиці, які погодилися зі мною поговорити, сказала, що вона не викликала поліцію, бо думала, що крики мають якийсь стосунок до її «святих істерик».

Коли поліція нарешті прибула о 18 : 22, крики вже чулися не так регулярно. Полісмени знайшли місіс Вайт у спальні на другому поверсі, і слідчий, Томас Мертон, спочатку подумав, що вона стала жертвою нападу. Її ліжко було залите кров’ю, а на підлозі лежав ніж для м’яса. Аж тоді він побачив на грудях місіс Вайт дитину, досі частково у плацентарній оболонці. Було схоже на те, що вона сама перерізала пуповину ножем.

Гіпотеза про те, що місіс Вайт не знала про свою вагітність і навіть про те, що за цим словом стоїть, виходить за рамки людської здатності уявити чи повірити, і пізніші дослідники, такі як Д. В. Бенксон і Джордж Філдінг, висунули більш імовірне припущення, згідно з яким концепція вагітності, нерозривно пов’язана в її уявленнях із «гріхом» статевого акту, була повністю блокована її свідомістю. Імовірно, вона просто не бажала вірити, що з нею могло таке трапитися.

Ми маємо копії щонайменше трьох листів до подруги з Кеноші, штат Вісконсін, котрі доволі явно показують, що місіс Вайт десь із п’ятого місяця вагітності вважала, ніби захворіла на «якийсь рак по жіночій частині» і скоро опиниться з чоловіком на небесах…

Коли через п’ятнадцять хвилин міс Дежарден вела Керрі до кабінету заступника директора, коридори, на щастя, стояли порожні. За зачиненими дверима тривали уроки.

Крики Керрі нарешті урвались, але вона продовжувала схлипувати з розміреною регулярністю. Дежарден нарешті примостила прокладку власноруч, витерла дівчину вологими серветками й одягла на Керрі її просте бавовняне спіднє.

Вона двічі намагалася пояснити банальні факти про менструацію, але Керрі притискала долоні до вух і продовжувала плакати.

Коли вони ввійшли до приймальні, містер Мортон, заступник директора, квапливо вийшов їм назустріч. Біллі де Луїс і Генрі Треннант, двійко хлопців, що на стільцях чекали нотації через прогул французької на першому уроці, витріщилися на них.

– Заходьте, – жваво сказав містер Мортон. – Прошу, заходьте. – Через плече міс Дежарден він зиркнув на хлопців, які глипали на кривавий відбиток долоні на її шортах. – На що це ви дивитесь?

– На кров, – сказав Генрі з невинним подивом і всміхнувся.

– Дві години позакласних занять, – рубонув Мортон. Він глянув униз, на кривавий відбиток, і моргнув.

Зачинивши двері, він почав перебирати папірці у верхній шухляді письмового столу в пошуках шкільного бланка про нещасний випадок.

– Як ти почуваєшся, гм…

– Керрі, – підказала Дежарден. – Керрі Вайт. – Містер Мортон нарешті відшукав потрібний бланк, на якому виднілася величезна пляма від кави. – Містере Мортон, він вам не знадобиться.

– Я так розумію, це сталося на батуті. Зараз ми просто… Не знадобиться?

– Ні. Але я вважаю, що Керрі сьогодні треба звільнити від решти уроків. Вона пережила дещо страхітливе. – Її очі подали сигнал, котрий він уловив, але не зміг витлумачити.

– Так, добре, як скажете. Гаразд. Добре. – Мортон засунув бланк у шухляду й закрив її з розмаху, забувши витягти палець. Він крекнув. Підтанцювавши до дверей, ривком їх відчинив, зиркнув на Біллі й Генрі і гукнув: – Міс Фіш, випишіть, будь ласка, форму на звільнення від уроків. Керрі Райт.

– Вайт, – сказала міс Дежарден.

– Вайт, – погодився Мортон.

Біллі де Луїс зареготав.

– Тиждень додаткових занять! – проревів Мортон. Під нігтем прибитого пальця набирався кров’яний пухир. Боліло до сказу. Розмірене монотонне рюмсання Керрі не стихало.

Міс Фіш принесла жовтий бланк на звільнення від уроків, і Мортон срібним кишеньковим олівцем нашкрябав на ньому свої ініціали, скривившись від тиску на забитий палець.

– Тебе підвезти, Кессі? – спитав він.