Читати книгу - "Рибалка Панас Круть, Нечуй-Левицький"

одна крапля не ляпнула, не сполохала водяної птиці.

А тим часом, роблячи діло, рибалки тихо загомоніли проміж себе. Старий Круть забубонів товстим голосом. Їх розмову підслухали зелені верби, нерушимі скелі, ясний місяць та соловейки.

- Діду Панасе! - питав Панько.

Дід мовчить, неначе не до його говориться.

- Діду Панасе! - питає Панько вдруге.

Помовчав знов дід, а далі одказав знехотя:

- Та чого?

- Кільки пак год буде, як ви, діду, бовтаєтесь отут за рибою?

- А тобі навіщо? - одказав дід трохи сердито.

Дідові не дуже хотілось балакать, а Панькові приспіла охота доконечне розпитать його од цікавості, бо він був цікавий зроду.

- Та так, - каже Панько, - цікаво мені знать за це.

- Чи давно я отут бовтаюсь? - почав дід неначе сам до себе та й задумався. - Моя небіжка Одарка, царство їй небесне, померла перед пущенням. А тому вже, мабуть, буде двадцять рік ще й три. Таки ж од того часу я покинув усе й почав ловить рибу.

- Двадцять год ще й три! - промовив Панько, прицмокуючи. - А під котрою ж то вербою ви, діду, закопали гроші?

- Що таке?

- Гроші, - одказав Панько.

- Які? - питає дід, трохи здивувавшись.

- А ті, що ви заробили за рибу, - одказав Панько.

- Гм! закопав я гроші, тільки не під вербою, а в шинкарки в скрині...

- Отак! А навіщо ж ви дали гроші шинкарці до схованки?

- За горілку, - одказав дід твердо.

- А навіщо ж ви п’єте?

- А біс його зна! Мабуть, тим, що хочу!

Панько стиха осміхнувся.

- Чим же ви, діду, промишляли, поки була жива ваша небіжка? - питав Панько.

- Еге-ге! За що я не брався, до чого я не кидався! Я, бачиш, таки тутешній міщанин з батька, з діда, з прадіда. Чи бачиш, ондечки на горі, над проваллям, коло каміння, стоїть хатина, а коло неї жменя городу; окіп навкруги оселі заріс густою дерезою. Отам я звікував свій довгий вік; отам хатина стояла й за батькового живоття.

Дід згадав про літа давні, минувші й розбалакався.

- Тільки й зазнав я того щастя, як був малим хлопцем. Що було набігаєшся, нагуляєшся з хлопцями по тих горах та по тих долинах в гилки, в довгої лози! що було накупаєшся в Росі, налазишся по тих високих скелях, де пташки в'ють гнізда! А прибіжиш було додому, чи з’їси шматок хліба, чи й ні, - де впадеш, там зараз і заснеш: чи в хаті, чи и під хатою на призьбі. А зійде сонечко, - знов несуть тебе ноги на скелі, знов купаєшся в Росі, печешся на піску або ганяєш за вівцями, доки мати не покличе обідать. І де бралась сила в тих ногах? Тепер мене на круту гору вже ледве ноги виносять! Та й давня ж то річ! Як згадаю, то так неначе все оте мені снилось, а не жилося. Матір вже давно забув, навіть яка була й на вид. Насилу мріє мені, як в тумані, якась висока молодиця в жовтім очіпку, без хустки на голові. Сидить було та все сорочки латає.

Взяв мене батько од череди й почав вчити кравцювать. Він, бач, був кравцем і кушніром. Все було шиє кожухи та свитки та б’є вовну на струні; все було деркотить струна в сінях од ранку до вечора. Робимо, працюємо було з батьком, а заробіток не дуже було позначається. Все було в нас недостача: ходимо в латаній одежі та харчуємось по-злиденській. А настане час класти чинш, батько було грошей позичає.

Оженив мене батько, а сам вмер, покинув мені отой грунт, три овечки та два непопродані кожухи.

- То ви, діду Панасе, вмієте й кравцювать? - казав Панько. - Пошиєте ж мені кожушину, як прийде зима?

- Кравцювать... Чи кравцювать же тільки? Чого тільки я не вчився, за що я не брався на своєму віку! Я й кравцював, і кушнірував, був шевцем, стрільцем, а далі кинувся до цимбал, став музикою. А тепер, як бачиш, я рибалка. Брався я за все, та не було мені щастя-долі ні в чому. Отак, як бачиш. Як тепер не маю нічого, так і тоді не було нічого. Неначе вчепилася в мене недоля, вчепились нещадимі злидні, та й годі! І день, і ніч думаю, а все не вгадаю, чого я такий безщасний. Чи мені бог вже зроду не дав талану, чи на мене змалку наслано, чи мене такий піп хрестив, чи як співають в пісні: «такії куми брали, - щастя-долю одібрали». А може, мені господь не дав великого розуму, як от іншим людям.

Дід Панас замовк і задумавсь, і Панько задумавсь.

- Але ж ні! - промовив дід раптом, ніби прокинувшись. - Я не дурний, і розуму мені не позичать у людей. Чи поймеш віри! на що було тільки гляну, вже й умію, вже й сам зроблю, та ще й як зроблю! І небіжчик батько було дивується, що я так швидко вивчивсь шити кожухи; і швець показав мені кільки раз, як чоботи шить, і дяк наш дивувався, що я так швидко вчуся, мов з огню рву, мов з жару хапаю. А малим хлоп’ям як був, то пороблю було кіскою млинові колеса й шестірні, зовсім як у млині. І на цимбалах ніхто не вчив мене грать. А вже було як почую пісню або козачка до танців, зараз було перейму, і сам оце як почну міркувати та метикувать, то й складу до ладу та й заграю, аж у самого жижки дрижать до танців. Ні, господь не зобідив мене розумом. Я, мабуть, безщасний вдався. Мабуть, така вже моя доля.

- Але ж ви, діду, таки щось заробляли?

- Постривай-бо, не сунься поперед батька в пекло! Заробляли...

Панько замовк.

- Заробляти - я заробляв потроху, бо падкував коло роботи, та не міг, як то кажуть, на ноги сп’ястись. Ніяк було не зберу тих грошенят, щоб разом закупить краму, разом засісти до роботи, разом продати, разом і гроші забрать. Перепадає було там, цідиться сяка-така копійчина за копійчиною, капає було потроху. А більш того було, що оце візьме та й порветься зовсім. А тут було прийде строк платить панові чинш за оту дерезу... Давай, хоч з коліна вилупи! Плачу, бач, за те, що моя землянка притулилась до панського глинища. Треба ж і прожити, й прохарчуваться, треба ж і зодягтись. Думав я та гадав, як би тут у світі хоч не забагатіти, - куди вже нам до того, - та хоча сп’ястись на ноги. Ото