Читати книгу - "На кожум'яках, Нечуй-Левицький"

ро­зум­ний, то ро­зум­ний, бо наб­рав­ся ро­зу­му од ро­зум­них лю­дей: вiн знається не тiльки з се­мi­нарськи­ми ба­са­ми, але на­вiть з мит­ро­по­ли­чи­ми.

Горпина. Та хто ж це та­кий? Та ска­жи-бо, сест­ро!

Євдокія Корніївна. Не ска­жу, не­хай кор­тить.

Знов дзво­нять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Ой, уже вдру­ге дзво­нять! Їй-бо­гу, вте­ряю ве­чер­ню. (Бе­ре шап­ку i йде. Гор­пи­на йо­го до­га­няє й тяг­не до сто­ла.)

Горпина. I го­дi вам, го­дi. От уже нас­пi­ваєте! Ши­пить, як ста­рий гу­сак, а йо­му здається, що вiн спi­ває.

Євдокія Корніївна. Та не слу­хай, сест­ро! Ото в дя­ка доб­ра та­ба­ка, якась не прос­та, за­морська, то вiн бi­жить нюх­ну­ти з дя­ко­вої та­ба­тир­ки.

Горпина. Знай­шов доб­ро. Сi­дай­те-бо та по­ба­ла­каємо, та вип'ємо по чар­цi. (Тяг­не йо­го й са­до­вить.)

Сидір Свиридович. Ото дав гос­подь руч­ки! Аж мої кiст­ки трi­щать.

Горпина. Хим­ко!

Входить Хим­ка.

ВИХIД 6

Ті самі й Химка.

Горпина. По­бi­жи, Хим­ко, в церк­ву до дя­ка, не­хай дяк дасть ха­зяїно­вi на один нюх та­ба­ки.

Химка. Чо­го? Та­ба­ки? Хi­ба ж я дур­на, щоб за чортз­на-чим бi­га­ла, та ще й до церк­ви! Вже цi тiт­ка ви­га­да­ють! (Ви­хо­дить.)

ВИХIД 7

Ті самі без Хим­ки i Євфросина.

Євфросина (вхо­дить в свiт­ли­цю. По­ба­чив­ши Гор­пи­ну, йде до неї i гор­до вi­тається). Доб­ри­ве­чiр, тiт­ко! Це ви до нас в гос­тi?

Горпина. Ав­жеж ба­чи­те, не­бо­го! В гос­тi прий­шла.

Євфросина. Хо­ди­ла оце гу­ля­ти та ку­пи­ла щось зад­ля вас, ма­мо.

Євдокія Корніївна. Що ж ти ку­пи­ла? Чи не че­ре­ви­ки?

Горпина. Пев­но, ку­пи­ла ма­те­рi мос­ковську бу­рульку.

Євфросина. (роз­вiр­чує па­пiр й вий­має очi­пок з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми). Ось що я вам, ма­мо, ку­пи­ла. (Хо­че на­дi­ти ма­те­рi на го­ло­ву; ма­ти од­хи­ляється.)

Євдокія Корніївна. Що се ти, доч­ко! Сха­ме­ни­ся! Чи го­диться ж ме­нi на ста­рiсть уби­ра­ти­ся в очi­пок, та ще з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми?

Горпина. Ав­жеж! Во­но як­раз прис­та­не до си­вої ко­си.

Євфросина. Скиньте, ма­мо, оту мi­щанську хуст­ку з рiж­ка­ми та вбе­рiться в чеп­чик.

Євдокія Корніївна. Хо­ди­ла з рiж­ка­ми за­мо­ло­ду, хо­ди­ти­му й на ста­рос­тi лiт.

Євфросина. Ви ба­чи­те, ма­мо, що в нас по­ча­ли бу­ва­ти не прос­тi лю­ди. Їй-бо­гу, вiзьму нож­ни­цi та пос­ти­наю тi ка­пос­нi рiж­ки вам i тiт­цi.

Горпина. Отак пак! На здо­ров'ячко ма­те­рi. Рiж­те, не­бо­го, ма­те­рi, а тiт­ки не за­чi­пай­те.

Євфросина. От уже ко­жум'яцька прос­то­та! Що ж то ска­жуть мої то­ва­риш­ки, що вчи­ли­ся зо мною в ма­да­ми у пан­сi­онi, як ча­сом кот­ра не­на­ро­ком заг­ля­не до нас? (Ти­хо.) Що то ска­же вiн, як прий­де та знов по­ба­чить на ма­те­рi отi рiж­ки? Вiн же смi­яв­ся з тих рiж­кiв ме­нi в вi­чi!

Горпина. А дай­те, не­бо­го, я при­бе­ру­ся в той очi­пок хоч на час. (На­дi­ває чеп­чик пе­ред дзер­ка­лом, вер­тить го­ло­вою й при­танцьовує.) А що? Чи не па­нi ж з ме­не вий­шла? Ди­вiться, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, чи не прис­та­ли ж оцi чер­во­няс­тi стрiч­ки ме­нi до ли­ця?

Сидір Свиридович. Хоч сьогод­ня за­мiж, їй же бо­гу, хоч сьогод­ня.

Горпина. А бро­ви як чор­нi­ють при цих ка­пос­них стрiч­ках. Бий те­бе ко­цю­ба! На двад­цять ро­кiв по­мо­лод­ша­ла. Те­пер я не­на­че i кру­гом па­нi. Заг­ля­ну хоч у вiк­но, мо­же, на ме­не за­ди­виться який ко-жум'яцький пру­ди­вус. (Заг­ля­дає в вiк­но.) Ото шко­да! Нi­ко­гi­сiнько не­ма на ули­цi, тiльки дур­на те­ли­ця вит­рi­щи­ла на ме­не очi. Хим­ко! Хим­ко!

Входить Химка.

ВИХIД 8

Ті самі й Химка.

Горпина. Хим­ко! По­ди­вись ти на ме­не, чи гар­но ме­нi в цих стрiч­ках?

Химка. Ав­жеж гар­но. (Ти­хо.) Гос­по­ди прос­ти, як та по­то­ро­ча. (голосно.) Вже, гос­по­ди, що не ви­га­да­ють оця тiт­ка, то все пiв­то­ра людсько­го. (Смiється.) Не­ма ча­су ди­ви­тись.

Горпина. I цур йо­му! Наг­рi­ши­ла пов­нi­сiньку ха­ту, хоч за­раз iди до по­па та й спо­вi­дай­ся.

Химка ви­хо­дить.

ВИХIД 9

Ті самі без Хим­ки.

Сидір Свиридович. Вам би, сест­ро, i справ­дi тре­ба щод­ня спо­вi­да­тись.

Євфросина. Дай­те ли­шень сю­ди чi­пок, бо в вас ру­ки в гни­лих яб­лу­ках, щоб ча­сом не по­ма­за­ли.

Горпина. В гни­лих яб­лу­ках… Цi­лу­ва­ли мої ру­ки кра­щi ус­та, нiж тi, що ва­шi руч­ки бу­дуть цi­лу­ва­ти.

Сидір Свиридович. Ме­ле, ме­ле, ше­ре­тує! (Прис­пi­вує.)

Євфросина. Ой гос­по­ди, яка кум­па­нiя! (Ти­хо.) Що, як вiн на­вер­неться в ха­ту та по­ба­чить оцю всю ку­ме­дiю?

Горпина. Вже яка є кум­па­нiя, та­ка й бу­де. Ви вже нас не пе­рев­чи­те. Пi­дiть ли­шень, не­бо­го, в пе­кар­ню та по­ди­вiться, чи не за­ки­пiв са­мо­вар, та на­пiй­те тiт­ку чаєм.

Євфросина. Ав­жеж, i з мiс­ця не ру­шу. За­ход­жусь оце бi­га­ти до пе­кар­нi!

Горпина. А я, був­ши ва­шою ма­тiр'ю, пос­ла­ла б вас до пе­кар­нi, щоб ви ха­ля­вою са­мо­вар роз­ду­ва­ли.

Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тiт­ко, чортз­на-що вер­зе­те. Вчiть уже свою Олен­ку, а я й без вас до­во­лi вчи­лась.

Горпина. Знаємо ва­шу на­уку! Вчи­лись три не­дi­лi, а наб­ра­лись у ма­да­ми хва­на­бе­рiї на трид­цять доб­рих ро­кiв. Про­щай­те! (Ви­хо­дить.)

Сидір Свиридович. Гур-гур-гур! Бе­ри, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, шап­ку та тi­кай до церк­ви. Ой, хо­четься нюх­ну­ти тiєї аме­ри­канської та­ба­ки! Ко­ли б зас­та­ти хоч на шап­коб­ран­ня, щоб дяк не втiк з церк­ви. (Ви­хо­дить.)

ВИХIД 10

Євдокія Корніївна i Євфросина.

Євдокія Корніївна. От­же ж ти, сер­це, роз­сер­ди­ла тiт­ку; ще й не прий­де до нас в гос­тi.

Євфросина. Ко­ли ж тiт­ка вже геть-то прос­тий чо­ло­вiк.

Євдокія Корніївна. Та го­дi, го­дi, не сердься! (Йде i сi­дає ко­ло Євфро­си­ни.)

Євфросина. Дай­те, ма­мо, ме­нi спо­кiй! (Одхи­ляє го­ло­ву.) Ще поп­суєте ме­нi на го­ло­вi ко­афю­ру. (Осту­пається.) Сьогод­ня за­бi­жать до ме­не в гос­тi мої при­ятельки. Ви б, ма­мо, по­бiг­ли в пе­кар­ню та на­го­ту­ва­ли, чо­го там тре­ба.

Євдокія Корніївна. Та йду, йду! Чо­го ти сер­диш­ся! (Ви­хо­дить до пе­кар­нi.)

ВИХIД 11

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя, Ольга i Варвара (вхо­дять в ха­ту). Доб­ри­ве­чiр, Євфро­си­но! Чи жи­ва, чи здо­ро­ва?

Євфросина (пле­ще в до­ло­нi). От i ба­риш­нi йдуть! Доб­ро­го здо­ров'ячка! На­си­лу вас дiж­да­лась. (Цi­лується з усi­ма.) Бу­де оце з ким хоч по­го­во­ри­ти. Ще доб­ре, що тiт­ку оце з ха­ти ви­пер­ла. Прий­шла, нак­ри­ча­ла пов­ну ха­ту, зас­мер­дi­ла гни­ли­ми яб­лу­ка­ми свiт­ли­цю, ще й ви­ла­яла ме­не на всі бо­ки.

Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!

Настя. Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що в ме­не та­ких тi­ток не­ма.

Ольга. В ме­не та­ких тi­ток не­ма, але за­те моя ма­ти зовсім та­ка, як твоя тiт­ка Горпина.

Настя. Чо­го це ти, Євфро­си­но, так уб­ра­лась, як на Ве­лик­день? Пев­но, ко­гось ждеш у гос­тi? Га? Ска­жи-бо, ска­жи! Приз­най­ся.

Євфросина. Мо­же, жду, а мо­же, й нi. Там-то ме­нi ве­ли­кiй кло­пiт. Хто схо­че, прий­де, а хто не схо­че, то, про ме­не, як схо­че.

Ольга. Це в те­бе, Євфро­си­но, но­ве плат­тя, та ще й шов­ко­ве.

ВИХIД 12

Ті самі та