Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

зу­мис­не схо­вав­ся од неї в своїх по­ко­ях. По­по­му­чив­шись тиж­день, во­на та­ки насміли­лась прос­то піти до йо­го, по­ба­читься з ним і хоч на­ди­ви­тись на йо­го. В Па­рижі, в Ла­тинсько­му квар­талі, во­на не раз і не два, жар­ту­ючи, забіга­ла з візи­та­ми до знай­омих сту­дентів по­тай од ма­ми, бо вва­жа­ла на се­бе, як на зовсім еман­ци­по­ва­ну пан­ну, нех­ту­ючи яки­мись там ста­росвітськи­ми за­бо­бо­на­ми в суспільстві.

II

Настуся прий­шла до Пав­лу­ся в чет­вертій го­дині осіннього дня, сли­ве пе­ред ве­чо­ром.

Павлусь тільки що вис­павсь і встав з ліжка, тільки що га­разд про­дер очі, на­пив­шись сли­ве вве­чері «вранішнього» чаю, бо він завсігди гу­ляв ціли­ми но­ча­ми то по рес­то­ра­нах, то по клу­бах, вер­тавсь до­до­му або вдосвіта, або зовсім вранці і спав сли­ве цілий день. В чет­вертій го­дині дня він зви­чай­но пив свій вранішній чай.

В розкішних і прос­тор­них гор­ни­цях був та­кий не­лад та гар­ми­дер, ніби в їх но­чу­ва­ли жи­ди з ба­ла­гу­ла­ми, як при­ка­зу­ють у при­казці. І в Пав­лу­ся в роті бу­ло так, ніби і в йо­го в роті за­но­чу­ва­ла од­на ба­ла­гу­ла. Він аж крик­нув з ди­ва й нес­подіван­ки, вглядівши Нас­ту­сю. Во­на го­лос­но й дрібненько за­ре­го­та­лась, не­на­че пташ­ка в сад­ку ве­се­ло за­ще­бе­та­ла.

- Еге, не ждав? Еге, не сподівавсь ме­не до се­бе в гості? Прав­да? - ска­за­ла Нас­ту­ся й ре­го­та­лась так го­лос­но, ніби во­на дзво­ни­ла в срібний дзво­ник.

- І ждав те­бе щод­ня, що­го­ди­ни, і сподівавсь те­бе до се­бе, моя ми­ла Нас­ту­сю! - ска­зав він і по­дав їй обидві руці, а потім ос­ту­пивсь од неї на ступінь, згор­нув ру­ки на гру­дях і вту­пив у її вид свої карі, блис­кучі, не­на­че га­рячі очі.

- От я й при­ше­ле­па­лась до те­бе, бо по­чу­ва­ла ду­хом, що ти ме­не ждеш до се­бе, ждеш те­пе­реньки, сте­мен­но цієї го­ди­ни, дійсно цієї хви­ли­ни.

- Не при­ше­ле­па­лась ти, а крильця­ми при­ли­ну­ла до ме­не, моя жа­да­на ластівоч­ко! впурх­ну­ла в мою гор­ни­цю, ніби десь у вікно з зе­ле­но­го сад­ка. Я те­бе сподівавсь до се­бе що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни, бо ще на ми­нув­шо­му тижні довідав­ся ду­хом і сер­цем, що ти навіки моя, а я навіки твій. Я ще тоді на балі по твоїх оче­ня­тах, по твоїх зіньках уга­дав це. В твоїх зіни­цях я тоді вглядів се­бе, своє об­лич­чя, впіймав свої очі. І мої очі в твоїх очах од­ра­зу блис­ну­ли іскра­ми, ніби зай­ня­лись. Це ди­во бу­ло несп­рос­та. Це бу­ло по­тай­не поєднан­ня на­ших душ. Це був сим­вол… Я од­ра­зу про­чи­тав і втя­мив той сим­вол, що за­гад­ча­но блис­нув тоді в твоїх оче­ня­тах.

- Прочитав? Ти тя­миш в чи­танні цієї див­ної, за­гад­ча­ної кни­ги? - крик­ну­ла Нас­ту­ся з та­ким зах­ва­том, що в неї темні очі зай­ня­ли­ся елект­рич­ним блис­ком.

- Тямлю, як і ти тя­миш, - спокійно ска­зав Пав­лусь. - Ми обоє вчи­лись по тих са­мих кни­гах і в тій самій школі ро­зуміння по­таємно­го поєднан­ня душ. Прав­да? Еге, так?

- Еге! Ти, мій ми­лий, доб­ре вга­дав! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Я чи­таю тво­го за­гад­ча­ну кни­гу ко­хан­ня навіть че­рез бібу­лу, навіть че­рез за­гор­нуті товсті па­ля­тур­ки. Мені й не тре­ба роз­гор­тать твоєї кни­ги, бо мені да­но та­кий про­ни­зу­вальний та про­ми­ку­вальний зір. - ска­зав Пав­лусь. - Це ста­ло­ся тоді, як я по­ба­чив свої очі в твоїх очах. Од то­го ча­су мої мрії увійшли в твоє сер­це; твої мрії увійшли в моє. Ми зро­би­ли обмінок мрій, ми поєдна­лись ду­ша­ми, ста­ли однією ду­шею.

- Мій ми­лий, мій зо­ло­тий! Чи ти пак знаєш історію мо­го сер­ця, мо­го убо­го­го за­ниділо­го сер­ця? Я прий­шла до, те­бе, щоб роз­ка­за­ти історію сво­го за­ниділо­го сер­ця. Ти ду­маєш, що я лю­би­ла до цього ча­су щи­ро, га­ря­че? Ні, мій ми­лий! Я лю­би­ла до цього ча­су так, як ча­сом інко­ли вгля­диш на небі якусь надз­ви­чай­но блис­ку­чу зірку, що яс­но-пре­яс­но ми­го­тить, не­на­че око, і ллє ал­маз­ний блиск; за­ди­виш­ся на неї, ми­луєшся дов­го, а потім на дру­гим вечір шу­каєш її на небі між зірка­ми і вже не знай­деш, не впізнаєш між інши­ми зірка­ми, ніби й слід її щез з очей навіки. Моя лю­бов до цього ча­су бу­ла жов­та, не­на­че лис­тя вми­ра­ючої осені. Я вже бу­ла втра­ти­ла надію на своє сер­це; ду­ма­ла, що йо­му до­ля су­ди­ла не­до­лад­ну жов­ту лю­бов повік, що мені не су­ди­лось по­ко­ха­ти ро­жа­ми та фіалка­ми, усім сер­цем вси­са­ти та ню­ха­ти пиш­ний аро­мат мрій га­ря­чо­го, чер­во­но­го ко­хан­ня. Аж те­пе­реньки, як я те­бе вгляділа, я ніби од­да­ла своє по­жовк­ле, по­жо­лоб­ле­не лис­тя в слав­ну берлінську фар­бар­ню. Ти відо­мий то­му, яка то берлінська фар­бар­ня? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Відомий то­му, ще й доб­ре! - ска­зав Пав­лусь.

- Там якісь славні, дивні чарівни­ки фар­барі пе­ре­фар­бу­ва­ли, пе­ре­ма­лю­ва­ли моє бідне по­жовк­ле лис­тя, на­ма­лю­ва­ли на йо­му рожі та фіалки, по­ви­мальову­ва­ли пишні взорці. Во­ни якимсь чу­дом пе­рет­во­ри­ли моє убо­ге сер­це, кот­ре ще й досі га­разд не ко­ха­ло, а тільки сил­ку­ва­ло­ся ко­ха­ти, як ди­ти­на сил­кується впер­ше спи­на­тись на свої м'якенькі ніжки. Аж те­пе­реньки я дізна­лась, що то та­ке дійсна, прав­ди­ва лю­бов!

- Друже мій, ми­лий мій! сер­це моє зо­ло­те! - крик­ну­ла Нас­ту­ся, пок­лав­ши Пав­лу­севі обидві ру­ки на плечі. - Ти той чарівник, той див­ний фар­бар, що ут­во­рив з моїм сер­цем ди­во ди­во­виж­не, пе­ре­ма­лю­вав, пе­ре­зо­ло­тив моє по­жовк­ле лис­тя ко­хан­ня вес­ня­ни­ми фар­ба­ми. Сер­це моє зо­ло­те! як я те­бе ко­хаю!

Вона ос­ту­пи­лась од йо­го на два сту­пені, скла­ла до­лоні, не­на­че на мо­литві, і без­мов­но й жадібно вти­ри­ла в йо­го вид свої блис­кучі очі, потім по­ма­леньку об­ве­ла очи­ма усю йо­го пиш­ну пос­тать з вер­ху до са­мо­го до­лу. Він сто­яв пе­ред нею, не­на­че Феб на колісниці, гар­ний та пиш­ний, рівний, не­на­че обтіле­ний, об­лич­че­ний Апол­лон, з лег­ки­ми ку­че­ря­ми на ва­сильках, з чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми на ви­со­ко­му чолі, з ро­же­ви­ми ву­ха­ми під ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми.

- Ти пиш­ний Феб, яс­но­зо­рий та про­ме­няс­тий, кот­рий тільки що став на свою ог­ня­ну колісни­цю, прос­тя­гав мо­гутні й білі ру­ки, на­ли­ває свої пишні очі ог­нем, щоб бриз­ну­ти промінням світа на дріма­ючу зем­лю. Ти сон­це, а я твоя, ще затіне­на тем­ря­вою ночі зем­ля, на кот­ру ти от-от не­за­ба­ром сип­неш своїм га­ря­чим зо­ло­тим промінням. Схи­ля­юсь пе­ред то­бою, здіймаю до те­бе ру­ки, мо­лю­ся тобі! Сип на ме­не твоє зо­ло­те проміння! Я лад­на прий­ня­ти смерть у твоєму вогні за твою лас­ку, за один поцілу­нок твоїх чер­во­них га­ря­чих уст.

- А ти ду­маєш, що я не люб­лю те­бе так га­ря­че, так навіже­но, як ти лю­биш ме­не? - ска­зав Пав­лусь з лег­ким до­ко­ром. - Моя лю­бов до те­бе од­ра­зу ста­ла не­на­че роз­пе­че­не в жа­ру залізо. Я див­люсь на те­бе й ніби їм те­бе очи­ма, їм ро­том та зу­ба­ми, не­на­че якусь надз­ви­чай­ну, нав­ди­во­ви­жу